В Україні святкують День добровольця, вшановуючи тих, хто залишив мирне життя заради служби на передовій. Це розповіді людей, які вирішили стати на захист своєї країни.

Дату для вшанування добровольців обрали не випадково. 14 березня 2014 року на полігоні в Нових Петрівцях зібралися перші 500 бійців-добровольців Самооборони Майдану, які започаткували формування першого добровольчого батальйону. Згодом на його основі був створений 1-й батальйон оперативного призначення Національної гвардії України імені Кульчицького, який брав участь у боях за Дебальцеве, Станицю Луганську та Горлівку.

Весною 2014 року через початок російської агресії в Україні виникла низка добровольчих формувань. У перші 2 роки АТО у боях проти окупантів виступили майже чотири десятки таких батальйонів. Одним із найбільш знакових тоді став "Правий сектор", бійці якого захищали Донецький аеропорт, Савур-Могилу, Піски та Авдіївку, а вже при повномасштабному вторгненні боролись за Київ, Чернігів та Бахмут.

Бійці Добровольчого українського корпусу "Правий сектор", серпень 2014 року (джерело: Вікіпедія)

На межі 2021-2022 року, коли над Україною нависла загроза великої війни, розпочалася друга хвиля формування добровольчих батальйонів. Українці масово самі йшли у військкомати, аби встати на захист батьківщини.

У 2017 році було офіційно затверджено День українського добровольця, і вже в тому ж році відбулося його перше святкування. Щороку 14 березня в освітніх установах, військових частинах та культурних закладах організовуються різноманітні тематичні заходи. Іноді проводяться патріотичні марші по центральних вулицях міст, щоб вшанувати тих, хто добровільно вирушив на фронт.

У 2016 році в Києві відкрили пам'ятник українському добровольцю - це збірний образ бійців, що захищали Україну у зоні АТО (фото: ZeFT.in.ua)

11 років конфлікту в Україні продемонстрували, що представники різних професій, гендерів, вікових груп і навіть релігійних переконань готові підняти зброю на захист своєї батьківщини. У цьому матеріалі ми розповідаємо про п’ять добровольців, які залишили мирне життя, щоб стати на передову.

У 2015 році всесвітньо відомий український оперний артист, соліст Паризької національної опери Василь Сліпак залишив свою сценічну кар'єру і вирішив стати добровольцем, відправившись на фронт до зони АТО.

"Як військовий, я можу брати участь у бойових діях, а як артист - зможу максимально популяризувати Україну у Франції," - зазначив Василь.

Сліпак тричі відправлявся у зону бойових дій, воював у Пісках у районі Донецького аеропорту, брав участь у боях за Авдіївку. На фронті отримав позивний "Міф". За його ж словами, він хотів поєднувати і сценічне життя у Франції, і боротьбу на передовій в Україні.

Востаннє Василь прибув на Донбас влітку 2016-го, планував там залишитись на пів року, але вже 29 червня під час бойового завдання він загинув від кулі снайпера. Йому було 41 рік. Перед смертю він встиг виконати поставлену задачу, чим врятував побратимів. У 2017 році Василю Сліпаку надали звання Герой України.

Василь Сліпак (зображення: Вікіпедія)

Громадська діячка та хірургиня Аміна Окуєва, що походила з чеченсько-польських коренів, була мусульманкою за вірою. Коли Росія розв'язала війну на Донбасі, вона без вагань приєдналася до добровольчого батальйону "Київ-2", щоб захистити Україну. У цій боротьбі вона бачила шанс помститися спільному ворогу, що загрожував як Україні, так і Чечні - Російській Федерації.

Аміна вирушила на фронт у ролі фельдшера, незважаючи на те, що мала обмежений досвід у медицині. Вона активно брала участь у боях за Дебальцеве та виконувала бойові завдання поблизу Чорнухиного. Крім того, Аміна стала однією з ініціаторок створення Миротворчого батальйону імені Джохара Дудаєва, де виконувала обов'язки прес-офіцера. У 2015 році їй було присвоєно звання Народного Героя України.

"Я не можу зрозуміти, як людина, яка проживає на території, де йде війна, де вороги вторглися, може висловлювати думки про те, що це 'не її війна'... Просто не можу цього осягнути," - висловилася Аміна.

Окуєва відкрито визнавала, що прагнула на фронті освоїти якомога більше вмінь, адже на передовій "найбільше цінуються солдати, здатні за потреби стати на місце вибулого товариша".

Після закінчення війни Аміна прагнула присвятити своє життя військовій службі, мріючи стати медиком у збройних силах або брати участь в миротворчих місіях. Проте в 2017 році її автомобіль став мішенню для невідомих стрільців під Києвом, і вона загинула на місці. Аміна була лише 34 років. Поліція визнала це вбивство замовним.

Аміна Окуєва (зображення: inforesist.org)

Володимир Кирсанов родом із Житомира, він добровільно пішов на фронт ще у 2014-му. Після демобілізації повернувся до своєї цивільної професії - працював водієм. А у перші дні повномасштабного вторгнення долучився до 95-ї окремої десантно-штурмової Поліської бригади.

Влітку 2022 року, під час бойових дій в районі Ізюма, він зазнав серйозних поранень. Спершу поблизу нього вибухнув снаряд від танка, а згодом в його напрямку приземлилася ворожа міна.

"Я пробув у комі 19 днів. А, коли прокинувся і не зміг розмовляти, усвідомив наскільки важке у мене поранення - травми були по всьому тілу: шия, спина, руки, ноги. Та найбільше постраждало саме обличчя", - розповідав Володимир.

Захиснику виконали ряд хірургічних втручань, щоб відновити його обличчя. Під час лікування він втратив 47 кілограмів, і попереду його чекає тривала реабілітація. Сам герой зазначає, що мріє повернутися до служби, але зважаючи на його травму, це поки що неможливо.

Володимир Кирсанов (зображення: Facebook/UNBROKEN Ukraine)

Олександра Коцюбайло, сестра загиблого Героя України Дмитра "Да Вінчі" Коцюбайла, також добровольця, у свої 20 років вирішила приєднатися до Збройних Сил України. У вересні 2024 року вона підписала контракт з 1 окремим штурмовим батальйоном "Да Вінчі", який є частиною 67 окремої механізованої бригади ЗСУ. Цей батальйон очолював її брат.

"Коли над головами пролітають дрони-камікадзе, а новини наповнені повідомленнями про загибель дітей і зруйновані домівки, коли щодня везуть загиблих додому, а комусь доводиться знову вчитись ходити – я не бачу більшої мотивації, ніж помста Росії за столітні злочини, які вони вчинили і продовжують вчиняти проти українського народу. Лють повинна втілюватись лише в діях", - так Олександра пояснила своє рішення стати частиною Збройних Сил України.

Дівчина розповіла, що в той день, коли востаннє зустріла свого брата, пообіцяла собі продовжити його справу. Хоча Дмитро завжди був проти того, щоб його сестра брала участь у війні.

"Бути в батальйоні, який створив "Да Вінчі" і поруч з людьми, які залишаються вірними та продовжують знищувати зло, є для мене честю", - писала Олександра у соцмережах.

Олександра Коцюбайло (фото: instagram.com/trostynkaa)

Роберт "Рубік" родом із Закарпаття, понад 10 років прожив за кордоном й міг там залишитись назавжди, оскільки має німецьке коріння. Однак у 2023-му у віці 26 років він повернувся в Україну і долучився до 128 ОГШБр.

"Поки я перебував за межами країни, я підтримував свого батька, який добровільно вступив у військо, надаючи йому спорядження, автозапчастини та інші необхідні речі. Однак згодом я не витримав і теж вирішив приєднатися до служби," - розповідав раніше Роберт.

Воїн виконує завдання аеророзвідки, визначаючи цілі та коригуючи вогневу підтримку. Під час виконання одного з операцій він зазнав контузії внаслідок нападу FPV-дрону.

"Я розумію, що в будь-який момент можу втратити життя – це ж війна. Якщо так станеться, я готовий до цього – принаймні, це буде більш епічно, ніж звичайна смерть. Але, звісно, я сподіваюся, що все обернеться на краще," – висловився "Рубік".

Роберт відкрито говорить про те, що йому не до вподоби військові формування та ритуали, тому після завершення війни він планує повернутися до мирного життя і знову присвятити себе пауерліфтингу та бодибілдингу, як це було раніше.