Від болю до творчості: як живопис став новим початком.

У просторі майстерні Максима розташовані картини, які перебувають на різних стадіях завершеності. Яскраві кольори та аромат фарб заповнюють повітря, створюючи атмосферу, знайому кожному художнику. Проте цей художник особливий. Він малює, тримаючи пензлик між зубами. 8 січня відзначили десяту річницю з того моменту, як 28-річний Максим Калинчук став прикутим до інвалідного крісла. Його рухи обмежені – він може лише трохи повертати голову вліво та вправо. "Але мій розум, уява та сприйняття кольору продовжують працювати. Кажуть, що якщо один з органів чуття не виконує свої функції, інші починають діяти активніше. Це дійсно так. В моєму випадку ще більше загострилося бажання змінити щось у собі," – ділиться Максим.

Ставний юнак, який навчався на кухаря та кондитера в коледжі, працював оператором атракціонів у торговельно-розважальному центрі в Житомирі. Того дня він виконував обов'язки помічника інструктора в батутному комплексі. Біля батутів знаходилася спеціальна зона, заповнена поролоновими кубами, де діти зазвичай любили гратися. Максим вирішив вразити малечу виконанням подвійного сальто, але не зміг завершити другий оборот. Внаслідок цього він приземлився на поролон, який розсипався, і вдарився потилицею об бетонну підлогу, отримавши перелом четвертого шийного хребця.

Наступним етапом стала повна нерухомість, супроводжувана безкінечними поїздками до лікарень та реабілітаційних центрів. Через декілька місяців Максима охопило усвідомлення, що його рухливість навряд чи повернеться. Ніколи. Проте це не стало для нього знаком поразки. Друзів, рідних та благодійні організації підтримували його чим могли. І раптом, трапилося диво, яке відкрило новий, несподіваний шлях у житті Максима.

П'ять місяців після травми я опинився у реабілітаційному центрі "Модричі" в Трускавці, -- згадує він. -- У нашій групі, де були люди з обмеженими можливостями руху, працювала аніматорка Світлана Забара. Якось вона прийшла з полотном і фарбами і запитала: "Коли ж ми почнемо малювати?". Я сидів у колясці, не­рухомий, але зацікавлений. Запитав: "А як це зробити?". Вона відповіла: "Візьми пензлик в зуби і спробуємо". Тоді мені стало дуже весело. Я думав, що намалюю якусь абстракцію для розваги. Я просто намалював червону фарбу на білому полотні. Це була моя перша робота, яку я назвав "Кров із носа". З того моменту все почалося. Я поступово почав включатися у процес. Мені допомагали друзі: Василь, мій сусід, який вміє малювати, і також Максим, який підтримує мене у творчості.

-- А до цього жаху, до катастрофи, ви малювали?

-- Узагалі не малював, не вчився. Нині працюю з акриловими фарбами. Спочатку в мене були роботи простенькі, "дитсадівські" малюнки. Не зупинявся, тренувався. 2017-го отримав перше замовлення -- зробив логотип для однієї фірми. Мені півтори тисячі гривень заплатили, і я зрозумів, що на цьому можна заробляти. Це було дуже важливо, коли немає нічого, крім пенсії. Тоді пенсія була гривень дев'ятсот. Мама повністю присвятила себе догляду за мною, а батько працює зварником. Це зараз у мене пенсія аж дві тисячі гривень... Почав пропонувати через Instagram, Facebook свої роботи. Так у мене з'явилися клієнти, покупці. Клієнт каже, що саме він хоче, і я вже малюю під замовника. Доводилося й по п'ятдесят разів одну роботу переробляти...

Яка з ваших проданих робіт є найціннішою?

-- Вона коштувала десять тисяч гривень.

-- І скільки робіт на рік вам вдається намалювати?

-- За останні три роки в мене було три чи чотири роботи буквально. Одну передав благодійному фонду "Місія 823". Її засновник, американець Шон Саллівен, виставив її на аукціоні в США. Виручені гроші витратили на допомогу родинам, які постраждали від війни.

Звідки виникають ідеї для ваших творів? Це всього лише політ фантазії? Чи, можливо, ви надихнулися чимось, що побачили? Або, може, хтось поділився з вами цікавою історією, яка згодом перетворилася на сюжет для вашої картини? Як відбувається цей процес? Які секрети стоять за ним?

Зазвичай замовник висловлює свої побажання щодо проекту. Я пропоную йому різні варіанти втілення ідеї та обговорюємо композиційні рішення. Іноді я пишу просто для власного задоволення або як подарунок для близьких.

-- А розміри робіт які найчастіше обираєте?

Розміри варіюються від 30 на 30 сантиметрів до двох метрів в довжину та ширину. Однією з наймасштабніших і найскладніших творчих робіт став тетраптих "Тюльпани", який має розміри 110 на 80 сантиметрів. Його створення вимагало сім місяців наполегливої праці.

В яких збірках представлені ваші твори?

Зазвичай люди набувають їх для особистого використання або як подарунок для інших. Мої твори можна знайти в Сполучених Штатах, Польщі, а одна з них навіть відправилася до Данії.

Чи є суттєва різниця між рівнем, що був на початковому полотні з червоною плямою, і теперішнім?

У фотографіях своїх минулих творів я помічаю численні недоліки, і сильно прагну їх виправити, але ці роботи вже не в моїх руках. Іноді, коли до мене звертається клієнт, який чекає на своє замовлення, я зауважую: "Це лише половина роботи, вона ще не завершена". А замовник відповідає: "Надсилай, мені вже подобається..."

Чи приходилося вам відмовлятися від замовлень, які вам не до вподоби?

У 2022 році, вже після початку повномасштабної війни, я створив свою найскладнішу роботу. Емоційно вона була надзвичайно важкою. Це був портрет мого друга Михайла Яценка, який загинув, захищаючи нашу батьківщину. Я вирішив подарувати цей портрет його матері. Також у мене є ще один посмертний портрет, який я робив на замовлення. Хоча ця людина мені була незнайома, процес роботи також виявився емоційно виснажливим. Зазвичай я звик, що мої твори приносять радість, але в даному випадку вони стали символом пам'яті та вічної шани героям. Проте малювати тих, хто вже пішов, для мене важко, тому я вирішив більше не займатися цим напрямком.

Чи підтримуєте Збройні Сили України своїми художніми роботами?

Мій товариш, який наразі проходить службу, нещодавно поділився під час телефонної розмови, що йому та його товаришам по службі терміново потрібні активні навушники, аби уникнути контузії від близьких вибухів. Щоб зібрати кошти на ці навушники, він вирішив виставити одну зі своїх перших картин в якості призу для лотереї. Люди почали вносити по п’ять-десять гривень, і в результаті вдалося зібрати приблизно двадцять тисяч гривень. Переможницею стала жителька Житомира, яка отримала цю картину.

...Максим знищив одну зі своїх робіт, спаливши її. Залишилося лише фото. Це метафоричний, жахливий образ, що відображає боротьбу між темрявою і світлом, грубою силою і розумом, добром і злом.

"Я створював цю роботу для себе, можливо, неідеально, з певними недоліками, але саме для себе. Її значення для мене особисте, тоді як для інших залишив фінал незавершеним: хай кожен сам вирішує, чому я вирішив її знищити," — говорить він.

"Те, що не призводить до нашої загибелі, робить нас сильнішими", – зазначив Ніцше, але зрештою зійшов з розуму і пішов з життя, – ділиться Максим на своїй Facebook-сторінці. – Це дійсно влучна фраза, але в ній є своя неправда. Адже те, що не вбиває нас відразу, поволі, непомітно забирає сили.

Знищує нашу доброту й довіру. Ніжність і щирість. Відвертість, щедрість, ясний погляд і м'яке серце... Обман, зрада, підлість, невдячність, жорстокість, несправедливість можуть не відразу знищити, а поволі, краплина за краплею... Ми витримаємо, переживемо, рана заживе. Проте шрам залишиться — груба шкіра. Так поступово ти й обростеш цією шкірою, й сам не усвідомиш, як це сталося.

Можна втішати себе думкою: так, я став міцнішим! Але в серці знову щось зламалося, ще один крихкий дзвіночок замовк... І ти усвідомлюєш, що можуть вдарити без причини, або ж навіть замість вдячності. І це вже не викликає у тебе жодного здивування. Ти просто звикаєш до цього.

...Тe, що мене не вбиває, просто вбиває не відразу. Але робить сильнішим чи знечуленим -- хтoзна?.. Потрібно менше того, що вбиває. Й тих, хтo вбиває, -- теж поменше..."

Максим продовжує працювати. Він уже твердо знає, що потрібен не лише собі та своїм близьким. Він бореться й перемагає щодня та щогодини свого дуже непростого життя в запечатаному нерухомістю тілі.