Він був відважним воїном. Прикордонник Олександр Сісецький загинув, так і не дізнавшись, що став дідусем – розповіді про життя.

Він з'явився на світ і провів свої дитячі роки в селі Шпиченці на Житомирщині, в родині з багатьма дітьми. Після закінчення школи відслужив в морфлоті. Повернувшись додому, працював трактористом, а згодом займався ремонтом. Хоча особисте життя не склалося, він завжди мав ніжну любов до своєї доньки Дарини.

Після початку масштабного конфлікту Олександр Сісецький вирішив добровільно стати на захист своєї країни, України.

"Сашко був золота людина, готовий останнє віддати, аби всім довкола було добре, -- ділиться молодша сестра воїна Ірина. -- Завжди підтримував, у важких обставинах намагався розрадити й згладити гострі кути. А от про свої життєві труднощі не розповідав, не хотів нікого обтяжувати".

Одного разу Олександр вирішив змінити своє життя і переїхати до Буковини. Там він взявся за різноманітні роботи, зокрема, працював на продуктовому ринку. "Ми зустрілися абсолютно випадково, коли замовляли каву. Ми почали розмову про службу в армії, і Сашко поділився своїми спогадами про кораблі та підводні човни. Врешті-решт він зізнався, що шукає роботу та житло. Я вирішив йому допомогти," – розповідає чернівчанин Олександр Косташ. "Запросив його до свого батьківського дому, віддав свою кімнату, і взяв на роботу – допомагати з облаштуванням садів. Сашко не лише працював, а й активно допомагав у господарстві – він був працьовитим, добрим і щирим. За ці роки він став нам майже рідним, а мої діти полюбили його, як рідного. Господиня, пані Віра, стала для нього мамою, адже його батьків вже давно не стало." Таким чином, Олександр Сісецький знайшов нову родину, з якою прожив у гармонії протягом десяти років.

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, він не раз ділився з родичами своїми планами приєднатися до військових. "Саша вважав, що молодь не повинна йти на війну, адже ще не пізнала життя", -- згадує його сестра. Тож на початку березня 2023 року він вирушив до територіального центру комплектування. Хоч спочатку його не приймали, зокрема через вік, 51-річний доброволець все ж досягнув мети. "Він був як камінь -- мав надзвичайно сильний характер, -- підкреслює пан Косташ. -- Якщо щось вирішив, то не відступав від своїх намірів".

Олександр Сісецький потрапив до 15-го мобільного прикордонного загону, став навідником протитанкового ракетного комплексу, дістав позивний "Сивий". Разом із побратимами брав участь у боях на Харківському й Курському напрямках. "Будеш плакати -- більше звонить не буду", -- сказав одного разу сестрі. Тож вона намагалась стримувати сльози. "Про війну брат нічого не розказував, лише запевняв, що в нього все добре, -- ділиться пані Ірина. -- Одного разу Саша приїхав у відпустку й подарував моєму внукові шеврон зі своїм позивним. Він береже його досі".

30 січня цього року "Сивий" разом із товаришами виконував бойове завдання неподалік села Вакалівщина, що на Сумщині. Раптово в небі з'явилися ворожі FPV-дрони. Один з них вдалося знищити, але внаслідок вибуху іншого старший солдат Олександр Сісецький загинув. Він так і не дізнався, що незадовго до цього став дідусем, адже його донька Дарина подарувала йому онучку.

В останню путь 54-річного бійця провели на рідній Житомирщині. Зі слів побратимів, він був мужній воїн. А ще -- душа колективу, друг для однолітків, а для молодих бійців -- батько і наставник.