Виноград поступився місцем автомату.

У березні цього року в Кобеляках активно обговорювали випадок земляка, який зазнав серйозного поранення. Спочатку я думала, що не знайома з цією людиною, але коли побачила його фото, згадала, як придбала у нього на ринку смачний виноград. Раніше Віталій Чешун професійно займався його вирощуванням. Проте всі його плани змінилися 24 лютого 2022 року...

Коли я згадую свої дитячі роки, то не можу не сказати: я виріс на вулиці. У три роки мої батьки розлучилися, і ми переїхали з Кременчука в Солошине, до бабусі з дідусем. У селі завжди було чим зайнятися для дорослих, а от я з друзями проводив час на вулиці, шукаючи різноманітні розваги. Після закінчення першого класу мене перевели до Полтавського спортивного інтернату, щоб я міг бути ближче до мами, яка навчалася в педагогічному інституті. Так спорт став невід'ємною частиною мого життя, не раз рятуючи мене в складних ситуаціях. Я займався вільною боротьбою, картингом та туризмом.

Після закінчення 8 класу Віталій прийняв рішення вступити до технікуму, але йому не вистачило всього одного балу. Щоб уникнути повернення до школи, він завершив курси фотографії при обласному побутовому комбінаті.

-Звісно, ті фотоапарати не порівняти з сучасними цифровими: роби хоч тисячу кадрів, а тоді у плівці було 12 кадрів і треба було "впіймати" потрібний кадр. Дипломна робота була присвячена тому, що ближче до серця, - спортивній тематиці. Але далі з фотографією не склалося.

В той час Віталій проходив військову службу, і існувала висока ймовірність, що його відправлять до Афганістану. Проте наприкінці 1988 року почалося виведення радянських військ, і він опинився в іншій гарячій точці — Азербайджані. Під час служби він отримав поранення (куля залишилася в його тілі), але про це не було жодних записів, адже офіційно бойові дії на території СРСР у той період не велися.

Після демобілізації влаштувався водієм у інтернатний заклад у Чутівському районі. Коли прийшов приймати автомобіль, то побачив... раму на колесах, кабіну, двигун. Молодість, ентузіазм, енергійність допомогли здолати всі труднощі, й через короткий час автомобіль розвозив товар з продуктових баз Полтави, заробляв кошти для інтернату.

Згодом я знову опинився на стежках свого дитинства, відвідавши бабусю в селі. Один сезон я працював у сфері меліорації, але незабаром стартували реформи в аграрному секторі, що призвело до зменшення кількості робочих місць і виникнення труднощів з виплатами заробітної плати.

У 1991 році Віталій одружився, дружина працювала бухгалтером на фабриці "Зоря" в Кобеляках. І він туди влаштувався. Але труднощі випробовували молоду сім'ю на міцність: зарплати затримували, жили на квартирах, народилася донька. Сімейний корабель дав тріщину. Віталій Чешун прийняв рішення підписати контракт на військову службу. Служив до 1999 року, до розформування частини, бо хтось вирішив, що обслуговування аеродромів - неперспективна справа...

А дороги Віталія Чешуна пролягли в Ямало-Ненецький автономний округ, тоді багато хто працював там вахтовим методом (і стаж рахувався по-іншому, і зарплати в рази були вищі). Працював у селищі Новозаполярне зварником- монтажником-висотником, будував завод по очистці газу. Роботи припинялися тоді, коли температура опускалася нижче 42 градусів морозу.

У 2015 році я став кандидатом на вихід на пенсію, але компанія закрилася, а трудову книжку не повернули, тож немає підтвердження моїх 15 років стажу. Проте, моє життя не складається лише з важких моментів – є в ньому й радісні. По-перше, моя родина знову об'єдналася. По-друге, я знайшов заняття, яке приносить мені задоволення – виноградарство.

У Заполяр'ї я зустрів чоловіка з Приморська. У нього виникали труднощі на роботі, і навіть були моменти, коли він задумувався про повернення додому під час вахти. Я переконав його залишитися, пообіцяв навчити читати креслення, а натомість попросив поділитися знаннями про вирощування винограду. Тож, коли в 2015 році я повернувся додому, я вже точно знав, чим хочу займатися.

Почав з 18 кущів, адже хотів мати як ранні, так і пізні сорти, а також білі, темні та рожеві. З роками площа росла, і тепер у мене близько 200 кущів, представлених 70 різними сортами.

На момент початку війни, 24 лютого 2022 року, Віталій Чешун працював зварником на будівництві дороги Н-31 Дніпро - Царичанка - Кобеляки - Решетилівка. Відразу задумався: що робити? Та оскільки перебував у оперативному резерві, наступного дня до нього зателефонували з ТЦК. Розмова була недовгою.

Я склав присягу служити українському народу. Коли настав час, я навіть не вагався ні хвилини. Зібрав свої речі і вже 1 березня опинився в Кременчуці, де приєднався до 107-ї окремої реактивної бригади. Пізніше я займався охороною громадського порядку в Дрогобичі, а згодом разом із технікою переїхали на схід. Там ми пройшли навчання, яке включало проведення розвідувальних заходів на місцевості, і були направлені в зону бойових дій.

Служив Віталій водієм бойового розрахунку. Це був 2023 рік. Запорізький контрнаступ. Зізнався: думав, що це найстрашніше, але якщо порівняти з 2024-2025 рр., то робиш інший висновок.

Безумовно, найскладніші обставини виникають у зонах конфлікту. З часом, можливо, і не звикаєш до всього, але починаєш розуміти, звідки можуть надійти загрози і як правильно реагувати. Найголовніше — це бути уважним і адекватно оцінювати обстановку. Молодь, яка вперше опиняється у таких умовах, часто проявляє активність, тому іноді потрібно зупиняти їх, пояснюючи, що необдуманий крок чи поспішна реакція може призвести до серйозних наслідків для їхнього здоров'я, а іноді й до втрати життя.

Наприкінці листопада 2023 року нашу бригаду направили на Рівненщину, поблизу кордону з Білоруссю. У той час надійшов наказ, що військовослужбовці старше 50 років не братимуть участі в бойових діях. Наш земляк із позивним "Дідо" отримав пропозицію перейти до іншого батальйону. Він пройшов курс перепідготовки, і вже в середині травня 2024 року опинився на Донбасі.

- На жаль, поїхали некомплектом: лише 30 відсотків особового складу, тож було зрозуміло, що зона відповідальності буде значно більшою: незважаючи на 50+, рота старої розвідки завжди в повній бойовій готовності.

Не будемо заглиблюватися в деталі служби та не будемо підраховувати контузії. Можемо лише припустити, через що пройшов Віталій Чешун за окремими моментами його оповіді: "Три крапельниці - і знову на службу, адже людей не вистачає"; "Ледве завершив завдання. Хлопці допомогли мені, наскільки могли - залишилися тільки екіпіровка та зброя на мені"; "10 днів у госпіталі, а потім повернувся до частини, ще 10 днів на знеболювальних. Хоча на завдання не ходив, але допомагав вивозити побратимів..."

За відвагу, успішне виконання бойових завдань та бездоганне виконання службових обов'язків Віталій Чешун був удостоєний нагороди "Золотий хрест".

А у листопаді знову отримав травму.

Тоді нас дійсно тероризували всім, що тільки можна. Я вже був втомлений від виконання завдання. Пройшовши півтора кілометра, зрозумів, що сили мене залишають, і вирішив трохи перепочити. Сів (сховався) за деревом, але, коли прийшов до тями, виявив, що дерева не стало, і я сиджу… на пеньку.

Після лікування в госпіталі залишився шум у вухах. "Дідо" на завдання більше ходити не зміг, знову сів за кермо. А автомобіль - це пріоритетна ціль для дронів.

2025 рік став епохою дронів, і деякі території виявилися буквально переповнені ними. Якщо раніше пілоти контролювали свої пристрої за допомогою пультів, то тепер ударні дрони позбавлені як камер, так і систем управління; вони просто слідують за заздалегідь заданими координатами. Системи радіоелектронної боротьби не можуть їх знешкодити, а їхні батареї залишаються зарядженими.

Один з цих дронів міг би стати смертельним для Віталія Чешуна.

- Якщо одним словом охарактеризувати мою службу, то це - виїзди, виїзди. 22 березня я вивіз хлопців на завдання, наступного дня повинен міняти. Але пішло не так, як планували: у них пошкодило антену, втратили дрон, треба було везти. Поряд була позиція іншої бригади. Щоб не їхати колоною, я прийняв рішення заїхати й до них.

Перший FPV-дрон, що здійснив спробу, був нейтралізований системами радіоелектронної боротьби. Другий дрон з'явився під час посадки, але не зміг завершити її успішно. Третій ворожий ударний FPV-дрон, що атакував наш автомобіль, зачепився за трос, з якого була зроблена клітка. Він пробив капот і, незважаючи на те, що я носив балістичні кросівки, завдав мені поранення: розірвав праву ногу і потрапив осколками в ліву. Я втратив чутливість у ногах і зупинив машину. На щастя, військовий-новачок, який супроводжував мене, залишився неушкодженим.

Віталій не може забути момент, коли він сповістив керівництво про ситуацію з 300-м. Він згадує, як віддав наказ стежити за небом, як раптом на підмогу прибігли хлопці з бригади, до якої він заскочив кілька хвилин тому. Вони витягли його з автомобіля і швидко наклали турнікети. Аж раптом з'явилися дві бабусі, які також вирішили запропонувати свою допомогу.

Пікап проїхав мимо повороту, потім зробив круг, і мене з великими труднощами "упакували" (нога не вміщалася). Вивезли на заправну станцію, де мені ампутували праву ногу, а ліву, на щастя, вдалося врятувати. Наші бойові медики (один з них у цивільному житті був ветеринаром, а інший - стоматологом) проявили швидкість і професіоналізм у своїх діях.

Після цього розпочалося лікування в медичних установах Дніпра. Додому повертатися не було сил, адже постійно чекали на дзвінок — так ми й домовилися. Протягом років служби ми звикли до того, що зв'язок не завжди можливий, але серце підказувало: щось не так. І коли дружина, нарешті, змогла додзвонитися, як у жахливому сні, почула слова: без свідомості, реанімація, можете приїхати... Рішення було ухвалене миттєво.

Далі були поїздки в Житомир, де продовжив лікування, пройшов протезування і реабілітацію.

Волонтер Тетяна Вільхова згадала момент, коли вперше зустріла Віталія після його ампутації: "Я відчула, ніби все навколо завмерло, і сльози самі потекли. Не знала, як підійти, що сказати, щоб підтримати його. Ми стільки разів відвідували його. Він завжди був таким енергійним, сповненим позитиву, з гарним гумором і вдячністю в очах".

Так, волонтери є нашою незамінною опорою. Проте військові завжди знаходилися на передовій у вирішенні своїх викликів. Якщо б ми знали, де можна придбати танк, ми б його купили, щоб забезпечити захист нашим військовим і пришвидшити закінчення війни.

Віталій поки що не прийняв рішення щодо свого майбутнього.

Зрозуміло, що я вже не зможу служити так, як раніше, проте можу допомогти у підготовці військових та підтримці наших захисників.

Не будемо давати жодних передбачень: час сам покаже, як все виявиться.