В'ячеслав Цимбалюк: Після завершення війни, ймовірно, не вдасться відвідати Крим або Маріуполь.

В'ячеслав Цимбалюк. Зображення: Прес-служба ICTV.

Четвертий рік триває повномасштабна війна проти росії. Але набагато довше йде інформаційна війна із нашими східними сусідами. Після 2022 року тиск посилився, але українським журналістам вдається давати відсіч і робити свої контратаки.

МЕТА продовжує серію інтерв'ю з українськими телеведучими, які перебувають на передовій інформаційного фронту. Сьогодні ми поговорили з ведучим програми "Факти" ICTV В'ячеславом Цимбалюком: про професію, мрію стати льотчиком і про те, як зброя замінила любов до спорту.

Якщо згадувати про мої початкові кроки у світі телебачення, то перші спроби я зробив у 2002 році, коли почав створювати свої сюжети та брати участь в ефірах на навчальній телестудії Київського міжнародного університету, де здобував освіту на факультеті журналістики.

Це була програма "Освітянські новини", в якій я періодично створював репортажі в ролі журналіста, а також рубрика "Цей день в історії", де я виступав у якості ведучого. Обидва проекти транслювалися на Першому національному телеканалі. Усьому цьому я завдячую своїм викладачам Ларисі Ромащенко та Наталці Малиновській, яким щиро вдячний!

Мій перший самостійний крок у журналістиці відбувся через рік на Першому національному каналі, але вже в проекті "Олівець" (телецентр на Іллєнка), де я працював у міжнародному аналітичному тижневику "Світ. Огляд". Саме там я розпочав свою повноцінну журналістську діяльність, яку можна вважати справжнім стартом моєї кар'єри. Отже, у цій професії я вже 22 роки, з яких 17 провів на ICTV.

Це дійсно вражає. Однак я пам'ятаю, що ви колись мріяли стати пілотом і обрати військову кар'єру. Чи не жалкуєте про своє рішення піти іншим шляхом?

Це була мрія з дитинства. Велика, але, на жаль, недосяжна. Мій батько, який працював льотчиком, іноді приводив мене на аеродром, де я з захопленням споглядав на величезні літаки та вертольоти.

Неймовірна атмосфера: зльоти та посадки літаків, звуки реактивних двигунів, ревіння моторів вертольотів і свист пропелерів, що розсікають повітря. І все це з легкою ноткою запаху авіаційного гасу в повітрі. Втім, коли я закінчував школу в кінці 90-тих, радянської армії вже не існувало, а картина з військовою авіацією в Україні була сумна.

Один із сусідів, що в той час навчався в ХАІ, поділився, що їхній курс уже третій рік не піднімався в повітря. Вони обмежувалися лише заняттями на тренажерах. Батько був у великому здивуванні, адже коли він навчався на пілота в Харкові, до третього курсу вже мав значний досвід польотів на літаках.

У підсумку, перспективи цієї професії виглядали досить невтішно. В той час ситуація в збройних силах також була далеко не найкращою. Розпочався процес ядерного роззброєння, і багато літаків, призначених для перевезення ядерної зброї, або ж утилізували, або передавали росії. Загальна ситуація виглядала досить похмуро. Чи відчуваю я шкоду? З огляду на війну - так. Я впевнений, що міг би принести користь у Повітряних силах, незалежно від того, ким би я став у результаті. Але це лише роздуми, а реальність склалася інакше. Тому зараз займаюся тим, що вмію робити найкраще.

Мій батько помер у 2008 році, тобто за кілька років до початку російської агресії у 2014, не кажучи вже про повномасштабну війну. Тому мені важко уявити, як він би відреагував на ці події. Він був офіцером, майором запасу (хоч і з радянської армії), і, напевно, для нього це стало б великим ударом, оскільки в Росії проживає чимало його колишніх товаришів по службі.

До початку дев’яностих років ми були дружніми родинами, але після розпаду Союзу наші шляхи розійшлися, і ми підтримували зв’язок лише через телефонні розмови. Декілька років до початку АТО я спілкувався з деякими з них через соціальні мережі, але тепер з’ясувалося, що більшість із них стали нашими супротивниками. Навіть якщо в їхніх серцях немає підтримки війни, це не змінює ситуацію. Я не можу виключити, що деякі з їхніх дітей, з якими я товаришував у дитинстві, не мають відношення до конфлікту проти нас. Адже всі вони – діти військових, і багато з них пішли шляхом своїх батьків, вже служачи в армії РФ.

Для моєї мами війна стала справжнім кошмаром. Вона виросла в СРСР, де панували гасла на кшталт "Миру - мир", а тепер бачить, як Москва і Кремль, які є символами минулої епохи, запускають ракети на Україну. На щастя, вона вже давно переїхала до Європи, покинувши рідну країну після смерті батька, тому не переживає щоденних страхів. Проте, слідкуючи за українськими новинами, вона все ж відчуває ці події на собі та дбає про нас після кожного нічного обстрілу.

А для мого сина і дружини ця війна така, як і для всіх українців. Нічні удари, тривоги, стреси, недосипання. Все, як і у всіх киян, які це переживають майже щоночі. Весну і літо 2022, коли Києву загрожувала, як тоді здавалося, найбільша небезпека, дружина і син провели у більш тихому селі на Житомирщині, але вже восени повернулися. З того часу ми з Києва не виїжджали.

Звичайно, важко було уявити, що розпочнеться саме така масштабна війна, з окупацією, ракетними атаками, широким фронтом і численними втратами серед цивільного населення та військових. Мабуть, ніхто цього не передбачав... Але історія повинна навчати нас, що навіть найпесимістичніші та найнеймовірніші прогнози іноді здійснюються.

В умовах масштабної російської пропаганди та дезінформації як в Україні, так і в Європі та за океаном, інформаційна боротьба набуває критичного значення.

Яскравим прикладом є Ізраїль, який зазнав терористичного нападу 7 жовтня минулого року. Тоді загинуло понад тисячу беззбройних цивільних ізраїльтян, багато з яких були жорстоко вбиті, а чимало викрадені ХАМАСом і пізніше загинули в полоні. Незважаючи на це, багато людей у різних країнах продовжують підтримувати Газу та палестинців.

Вони наполягають на визнанні своєї незалежності, і це викликає подив. Адже, як і в ситуації з агресією Росії проти України, тут чітко видно, хто є жертвою, а хто агресором. Ізраїль визнав свою поразку в інформаційній війні, і саме тому Україні слід продовжувати боротьбу не лише на полі бою, а й на інформаційних фронтах, як у внутрішніх справах, так і на міжнародній арені.

Англійською, іспанською та навіть російською. Чую часто запитання: навіщо потрібні новини, програми та канали російською мовою? Для кого це? Відповідь проста – для російськомовних людей в Європі та в країнах, що колись входили до складу Радянського Союзу. Якщо ми не будемо інформувати їх про реальний стан речей щодо війни, то російська пропаганда вже надасть їм своє спотворене бачення.

Що стосується питання, чи є ми героями, то я не впевнений. Безумовно, українські воєнні кореспонденти вражають сміливістю, рішучістю та професіоналізмом. Вони перебувають на лінії фронту, і в цьому є свій елемент героїзму. Проте справжніми героями є наші військові, медики, рятувальники та правоохоронці — всі ті, хто щодня ризикує своїм життям і здоров'ям. А ми, в тилу, в основному виконуємо роль "білого комірця". Так, іноді нам доводиться добиратися на роботу під час обстрілів і працювати в умовах ракетних атак, але я не вважаю це героїзмом. Це просто сірі будні в тилу під час війни.

На початку війни я майже зовсім перестав слідкувати за спортом. Це було не до того. Не дивився жодних трансляцій спортивних подій. Нині ж трохи відновив свою активність у цьому напрямку, але більше через новини та статистику, аніж через перегляд прямих ефірів або записів. Цікаво лише, щоб залишатися в курсі подій, але на поверхневому рівні. Я не заглиблююся у деталі, як раніше.

Зараз я значно більше захоплююся різноманітними видами зброї, військовою технікою, стратегією ведення бойових дій, а також аналізом історичних подій у світлі сучасних конфліктів і геополітики. Ці теми стали для мене більш актуальними та важливими у моїй діяльності. Спортивні змагання наразі не викликають у мене особливого інтересу.

За межами країни я завжди підтримую команди, у складі яких грають наші футболісти. Якщо перехід нашого захисника Іллі Забарного до ПСЖ справді відбудеться, це стане вражаючим трансфером! Особливо вражає, якщо вірити, що однією з умов його переходу було усунення російського воротаря Сафонова з команди. Якщо це трапиться, це стане значним успіхом для нашого іміджу, свого роду маленькою перемогою для нас.

-Мені здається, тут справа не в місці народження. Людина з самого народження не отримує якийсь унікальний талант чи властивості, які її потім автоматично зроблять чемпіоном. Щоб досягти вершини, потрібно дуже довго і важко працювати. Деякі спортсмени всю кар'єру йдуть до мети. А дехто так і не доходить, хоча демонструє високі результати.

На мою думку, тут поєднуються безліч факторів: виховання, особистісні якості, саморозвиток, режим, а також частка удачі (знайти хорошого тренера чи проявити себе на змаганнях, де тебе помітять тощо). Успіх у спорті залежить від такої кількості складових, що, якщо хоча б одна з них не спрацює, стати успішним спортсменом буде вкрай складно. Безсумнівно, Україна має безліч талановитих людей, але те, що наші спортсмени здобувають титули чемпіонів і стають відомими за межами країни, свідчить про наш сильний характер, рішучість у досягненні цілей і надзвичайну мотивацію. А наші захисники виявляють цю незламність та витримку на фронті, підтверджуючи ці якості.

Багато з тих моментів, які можна охарактеризувати як "смішні", насправді зовсім не викликають усмішки. Для мене це лише наслідки помилок, як моїх, так і моїх колег. За кожну помилку завжди відчуваю сором, хоча, незважаючи на це, завдяки їм я здобуваю досвід, аби не повторювати їх у майбутньому. Ось один з таких курйозів.

На початку свого шляху у світі спорту я був абсолютно "новачком" і вирушив записувати інтерв'ю з нашим давнім керівником Національного комітету спорту для осіб з інвалідністю в Україні - Валерієм Сушкевичем. Перед поїздкою я ретельно підготувався: вивчив його останні інтерв'ю, ознайомився з його діяльністю, переглянув фотографії, щоб зрозуміти, як він виглядає (знайшов кілька великих знімків, де видно лише його обличчя). І ось я, разом з оператором і камерою, входжу до його кабінету, де він сидить за столом. Ми вітаємося, і я, згадавши, що краще не записувати інтерв'ю, коли людина сидить за столом, прошу його встати і підійти до шафи на фоні. І тут я помічаю, що він виїжджає з-за столу на своєму інвалідному візку… Я відчув, як земля йде з-під ніг від сорому!

Вибачився, звісно. Валерій Михайлович - людина чуйна - зрозумів. Все пройшло добре. Але потім під час кожного заходу і зйомок пов'язаних з нашими паралімпійцями чи іншими спорстменами, де був Сушкевич (а таких подій було кілька десятків за час моєї роботи) - мені завжди мимоволі пригадувався цей епізод.

На даний момент конкретних планів немає. За час війни я звик до того, що планувати можна лише на кілька тижнів уперед. Все залежить від того, коли відбудеться перемога і в якій формі вона проявиться. Я реаліст і розумію, що просто так потрапити в Крим, Скадовськ чи Маріуполь відразу після закінчення конфлікту навряд чи буде можливим. Звісно, в мене є певні задумки, але говорити про них зараз було б передчасно і недоречно.

Незважаючи на всі труднощі, які можуть виникнути у збереженні психологічної рівноваги, не втрачайте надії і не здавайтеся. Продовжуйте боротися з байдужістю. Уникайте піддаватися інформаційним коливанням: не існує жодної "зради", так само як, на жаль, поки що немає й "перемоги".

Істина знаходиться десь на середині. Це складний етап у нашій історії, який ми повинні витримати та подолати.