Я така ж, як і вони — їхній маленький брат. Це історія Мрії, аеророзвідниці з "Хартії", яка ламає стереотипи.

"Мій позивний - "Мрія". Командир присвоїв мені це ім'я безпосередньо перед від'їздом на навчання, так він мене уявляв. З цим позивним я почуваюся досить комфортно", - з усмішкою говорить Мрія, стоячи на кухні свого дому, розташованого на північ від Харкова, та готуючи каву в турці.

"Тоді я була єдиною дівчиною у нашому взводі, - продовжує вона свою розповідь. - Тому намагалася привнести щось жіноче: зробити обстановку більш затишною, приготувати смачні домашні страви. Коли хтось із хлопців відчував себе погано, я відразу ж змушувала їх приймати ліки. Я наймолодша та найменша у взводі (мені лише 24 роки), тож піклуюся про них, як старша сестра. І тепер мені кажуть: "Слухай, ти справжня знахідка!"

Донедавна єдина дівчина у своєму взводі, Мрія виконує на полі бою функцію "очей" - займається аеророзвідкою в артдивізіоні "Хартії".

На четвертому році повномасштабної війни, коли чимало військових відчувають проблеми з мотивацією, вона виглядає максимально вмотивованою. Ба більше: стверджує, що її бажання служити та розвиватися дедалі зростає.

Кава в джезві закипає. Мрія розливає її по чашках, запалює цигарку та запрошує на подвір'я, щоб розповісти про роботу в поліції, відкриття власної тату-студії, рішення мобілізуватися, нову "сім'ю", взаємні жарти з побратимами, дівчат на бойових посадах, особисті втрати та зростання і про багато іншого.

Мрія з маленького села на Житомирщині. Під час навчання в школі вона усвідомила, що має вищий рівень знань, ніж однокласники. Тому мати порадила їй перейти до ліцею-інтернату для обдарованих дітей, де вже навчалася її старша сестра. На це місце претендувало сім або вісім учнів, але дівчині вдалося успішно пройти конкурс.

"Моїм основним напрямом були англійська та німецька мови, а також українська мова і література, - розповідає вона. - Я б могла піти навчатися далі в цьому напрямку - класно, коли знаєш іноземні мови, багато де можна розвиватися. Але мене потягнули рожеві окуляри, я хотіла, щоб на вулицях мого міста було менше криміналу. Й тому пішла на криміналіста".

У 2018 році Мрія стала студенткою Національної академії внутрішніх справ у Києві. Вона переїхала до столиці та оселилася в казармі. Після закінчення навчання перебралася до Житомира, де розпочала кар'єру слідчої. Військова згадує, що найскладнішим аспектом роботи в поліції була система, яка прагнула контролювати всіх.

Ти входиш в новий світ після академії, сповнений надій і з оптимізмом в очах. З ентузіазмом заявляєш: "Я прагну допомагати людям". Але чуєш у відповідь: "Тобі потрібно виконувати план". І ці надії, як рожеві окуляри, раптом лопаються, завдаючи болю серцю. "Кожного місяця ми закривали п'ять справ лише заради показників", - з гіркотою згадує Мрія. "Мені говорили: 'Закривай справу, адже за це ми отримали фінансування'. Я не можу так діяти, через це виникають напруження з керівництвом. Система намагалася мене зламати, але я вирішила залишитися вірною собі".

У те, що почнеться велика війна, Мрія не вірила. Напередодні, 23 лютого 2022-го, у її брата був день народження. Відсвяткували чудово. Зранку Мрія мала їхати до райвідділу, де стажувалася перед тим, як обійняти посаду. Проте все пішло не за планом.

Дізнавшись про події, Мрія найбільше переймалася не за власну безпеку, а за дітей — свою хрещеницю та племінників, які були поруч. Також вона думала про свого друга Сашка.

"Я зателефонувала найближчій на той час людині - другові Саші, він тоді служив. І запитала: "Саш, це правда?!". А він: "О, ти вже знаєш!" - згадує вона. - І Саша мій був добровольцем, служив із 2016-го чи 2017-го. Я знала, що він знову захоче на передову, і розуміла, що можу його втратити. Так і сталося. За рік він загинув".

У жовтні 2022 року Мрія залишила лави поліції і деякий час жила цивільним життям, активно займаючись волонтерською діяльністю. У грудні 2023 року вона разом із подругою, з якою раніше працювала в поліції, відкрила тату-студію в Києві.

"У неї чоловік служить у армії, а мій колишній також був військовим, тому я вже розлучена, - усміхається Мрія. - Ми прийняли рішення працювати з задоволенням, надаємо значні знижки військовим, які до нас завітали, і збираємо кошти на підтримку армії."

Врешті коліжанки пропрацювали разом 11 місяців. У листопаді 2024-го Мрія сказала подрузі, що залишає всі справи на неї та йде служити, щоб країна була вільною.

"Я усвідомлювала, що без військової форми, коли не виконую свій обов’язок захищати нашу батьківщину, я не відчуваю себе на своєму місці," - ділиться вона своїми переживаннями.

Спочатку Мрія хотіла потрапити в один підрозділ, але не здала там норматив - не пробігла три кілометри. Тоді їй дали час підготуватися, щоб повторити спробу.

Проте життя розпорядилося інакше: дівчина уклала угоду з "Хартією". У команді вона не мала жодних знайомих. Однак, вивчивши історію цього підрозділу, вона знайшла велику мотивацію:

Мене вразила історія виникнення "Хартії". Вражає, як чудові люди тут працюють, і наскільки щирим було наше спілкування. Я, наприклад, не маю водійських прав, військової освіти чи медичного диплома, але прийшов і заявив: "Хочу приєднатися до вас". А мені відповідають: "Підписуй контракт". І я відразу запитую: "Коли почати?"

В даний момент Мрія не відчуває жалю щодо свого рішення про мобілізацію. Так само, як і щодо інших етапів свого життя, наприклад, вивчення лінгвістики або служби в поліції.

"Єдине, про що я шкодую, це те, що не вирушила служити раніше, - говорить військова. - Я витратила забагато часу на справи, які не мали сенсу, постійно відкладала цей момент, хоча насправді мріяла про це. Але щоразу мені не вистачало імпульсу, поштовху, ніби: 'Подруго, рушай, служи! Ти цього прагнеш, у тебе це вийде!'. Врешті-решт, я сама себе підштовхнула і зробила цей крок."

Як і інші рекрути бригади - чоловіки, - Мрія проходила БЗВП (базову військову підготовку) і КМБ (курс молодого бійця). Про перший вона не хоче казати нічого поганого, натомість останній згадує із захватом.

КМБ - навчання в центрі "Хартії" стало справжнім святом, - усміхається вона. - Наш сержант зібрав нас і одразу дав команду: "Упор лежачи, почати!". За вікном зима, мороз, сніг і лід, а ми в цій позиції відтискаємось. У нас було три відділення хлопців і одне - дівчат. На КМБ існує правило не пересуватися поодинці. Тож, для нашої безпеки та зручності, нас відокремили від хлопців, але ми виконували всі завдання на рівні з ними: бігали, відтискалися, стріляли. Ніякого упередженого ставлення до мене як до дівчини не було.

За словами Мрії, досвід навчання в бойовому підрозділі був радикально іншим порівняно з її поліційним минулим — це було наче занурення в абсолютно нові реалії. Їй довелося освоювати всі навички з нуля.

"У поліції у мене було багато навчань, що пов'язані з топографією, зі зброєю, я стріляла з автомата Калашникова, - згадує вона. - Але там ти приходиш на заняття: лежить зброя, просто знімаєш її із запобіжника, досилаєш патрон у патронник, стріляєш, ставиш на запобіжник, і на цьому твої заняття закінчені. А тут вчать, що зброя - продовження тебе".

На момент початку мобілізації Мрія не мала чітких угод про визначену посаду. Проте вона постійно думала про свою головну мету – стати бойовим медиком.

"Коли я вже була в навчальному центрі "Хартії", до нас приїхали з артдивізіону і почали запитувати, чого ми хочемо, - розповідає військова. - Я сказала, що хочу бути бойовим медиком, бо хотіла бути як мій Саша - він був на посаді бойового медика, коли загинув. Хотілося його наслідувати - бути такою ж сильною, потужною і героїчною".

Однак, зрештою, Мрію вразили "крила" - безпілотні літальні апарати. Після навчального центру, коли вона опинилась у секторі на Харківському напрямку, на запит командира про те, чим їй хотілося б займатися в підрозділі, вона з ентузіазмом відповіла, що прагне працювати саме в цій сфері.

"Я сказала, що мене зацікавили "очі" - наші велики "крила", - і мене завезли, показали, як вони літають, - згадує Мрія. - Я зрозуміла, яку користь вони приносять, і закохалася. І така: "Хочу бути на крилах, літати разом з вами". Мене відправили на навчання. І вже після них я приступила до виконання своїх службових обов'язків".

Вже близько року Мрія виконує свої обов’язки в аеророзвідці "Хартії", зосереджуючи увагу на Харківському напрямку. З тих пір її прагнення служити та вдосконалюватися, за її словами, не лише не зменшилось, а, навпаки, стало ще сильнішим.

"Моє існування розділилося на два етапи: "до" і "після". Коли я приєдналася до свого взводу, я зазнала трансформації. Я усвідомила, що не одна така, поруч є багато людей, які прагнуть, щоб наша країна була єдиною. Ми докладаємо зусиль і ставимо це на перший план. І я палко вірю в це."

Дрон "Мара 2П" під назвою "Мрія" здіймається в повітря, вирушаючи на завдання. Він прямує до своїх позицій, де активується в "сіряку", а звідти здійснює політ у "зону інтересу" для проведення аерофотозйомки. Після повернення команда аеророзвідників аналізує знімки, виявляючи на них ворожі артилерійські установки, укриття та інші цілі. Зібрані дані передаються далі, і на їх основі розпочинається бойова операція.

"Ми спостерігаємо, як наші FPV-дрони прямують туди, а артилерія виконує свою роботу. І бабусі!" - усміхається воїтелька.

Мрія працює в парі з побратимом. Той займається технічною частиною - розбирає борт, піднімає його в повітря й садить. Водночас вона безпосередньо керує польотом.

"Визначення маршруту, формування місії та розшифровка зображень - все це у моїх руках, - зазначає вона. - Сидячи за комп'ютером, мені потрібно лише кілька секунд, щоб 'знайти орієнтир', тобто зрозуміти, де саме я перебуваю під час польоту."

Єдине, що може зламати дух Мрії - це погані погодні умови під час бойових завдань. Великі "крила" ефективні лише тоді, коли хмари знаходяться високо, а вітер не дуже сильний. В іншому випадку, пілотам залишається лише чекати.

"Коли ти просто сидиш, нічого не роблячи, і міркуєш: 'Якби хмари знаходилися на 100 метрів вище, я б уже могла полетіти', відчуваєш себе безсильною, адже не можеш знайти спосіб бути корисною," - скаржиться вона.

Співчуття до противника, що невтомно прагне реалізувати свої агресивні наміри та ігнорує всі норми ведення війни, у військових не виникає.

"Якщо вони не відчувають жалю до моїх товаришів, чому я повинна відчувати жалість до них? - говорить вона. - Для мене це не люди, а вороги, яких слід знищити, адже вони прийшли сюди, щоб знищити мене, моїх близьких, моїх співвітчизників і всю мою 'сім'ю', яка зараз перебуває зі мною в цьому домі."

Побратими Мрія тепер можуть називати себе сім'єю без жодних сумнівів.

"Мені одразу в'їлася фраза нашого головного сержанта: "Любіть цей взвод так, як люблю його я". Згодом я почала розуміти, чому він це каже, - пояснює Мрія. - Ми живемо цим взводом. У нас свій закритий мікроклімат. Ми можемо одне з одним десь цапатися, але коли це виходить за межі й хтось хоче когось із нас образити - ми стаємо горою.

Коли я втратила брата на війні, це стало для мене величезним ударом. Морально мені було дуже важко, проте мої хлопці завжди були поблизу. Вони не вимагали від мене слів, просто підтримували своєю присутністю. Я могла мовчати, а вони намагалися відвернути мої думки, приносили каву і просто були поруч. Адже ми - це сім'я, і ми завжди стоїмо один за одного.

Коли Мрія вперше приєдналася до команди, хлопці були настільки обережні в спілкуванні з нею, що врешті-решт вона вирішила сама розігнати напруженість.

Я зрозуміла, що вони не мають наміру мене образити чи порушувати мої особисті межі, адже, зрештою, я - перша дівчина у цьому взводі. І з усмішкою кажу: "Хлопці, а тепер послухайте мої жарти!" - і вони почали розслаблятися, відкриватися. Вони побачили, що я така ж, як і вони - їхня "братанка". І те, що я дівчина, поступово втрачало своє значення.

Сьогодні друзі можуть посміятися над собою, Мрія - про себе. Або ж про інших.

"В умовах війни без гумору важко справлятися, - зазначає документ. - Стресові моменти легше витримувати, коли ти їх розряджаєш жартами. Ці жарти не є образливими і не порушують межі дозволеного, вони не містять дискримінаційних елементів."

У трудовій та домашній обстановці в чоловічому колективі Мрія також не стикається з жодними складнощами.

"Просто я показала, що не буду робити з себе принцесу, - наголошує вона. - Якщо потрібно - буду з вами мішки тягати, лопатою копати все, що треба. Або машину величезну з болота пхатиму і сама вся буду в цьому болоті. Ми з побратимом з екіпажу носимо все нарівні - ящики, коробки, портфелі величезні. Фізично я роблю максимально все, що можу".

Нещодавно у взводі стало вже дві дівчини. За даними статистики, з розвитком технологій молоді жінки все частіше обирають бойові посади, зокрема у "Хартії". Мрія вважає, що цьому також сприяє медіапейзаж, зокрема активність підрозділу в соціальних мережах, яка мотивує їх на такі кроки.

"Жоден з нас не прийшов у цей світ, щоб воювати. Ніхто не з'явився на світ у шоломі чи бронежилеті. Але ми всі здатні до підготовки. І "Хартія" надає нам цю можливість", - наголошує Мрія.

Я гуманітарій, і коли я прийшла сюди, у мене не було жодних знань про "крила". Я не мала уявлення про аеродинаміку, хмари чи точку роси. Але тут ніхто не вважає, що дівчина повинна бути "недоумком, яка має залишатися вдома та народжувати дітей". Ні, тут все інакше: "Приєдналася до служби — чудово, служимо разом". Я впевнена, що в цьому місці про мене завжди подбають.

Вам надають навчання, все демонструють, і в підсумку ви думаєте: "Якщо я змогла це зробити, то й інші зможуть". Іноді комусь потрібен невеликий імпульс. Наші соціальні мережі саме і є цим імпульсом — вони ілюструють, що дівчата служать. І завдяки цьому дівчата приходять", - ділиться Мрія.

Ставши частиною армії, Мрія зазначає, що залишила позаду свої юнацькі мрії та почала з чистого аркуша.

"Раніше мої губи були такі об'ємні, ніби вареники, - усміхається вона. - Але я їх прибрала. За останні шість місяців лише раз користувалася косметикою. Не займаюся нарощуванням вій, оформленням брів чи манікюром. Коли працюєш із землею та інструментами, не можеш мати довгі нігті. Навіть волосся фарбую сама, хоча з часом вже й від цього відмовилася."

Одночасно товариші високо оцінюють Мрію такою, якою вона є. Тож вона також нарешті навчилася цінувати себе:

Я мешкаю поруч із дорослими чоловіками, які сприймають мене не як жінку, а як сестру. Коли я ділюся з ними своїми деструктивними думками, наприклад, що мені не подобаюся, вони запевняють: "Подруго, ти чудова така, яка є. У цьому твоя унікальність. Ти справжня, весела, з тобою завжди приємно поговорити". З моменту, коли я почала служити, я зрозуміла, як важливо жити своє власне життя. За це я безмежно вдячна їм.

З мирного життя Мрії найбільше бракує рідних - "біологічної родини", яку вона вважає своєю основною підтримкою і опорою. Інколи їй також не вистачає особистого простору.

"Іноді виникає бажання відчути себе просто дівчиною, а не військовою, - ділиться вона. - Але так приємно прокидатися і усвідомлювати, що ти саме там, де маєш бути. На душі спокійно, адже я виконую свою місію."

Однак Мрія не бажає відкрито обговорювати свою мрію, стверджуючи, що це питання занадто інтимне.

"Є в мене те, що спадає на думку. Але це настільки торкає всередині, що намагаюся про це не думати, - зізнається вона. - Зараз це не в межах моєї доступності, й від цього лише гірше стає. Типу як це так? Я доросла дівчина, яка може робити у своєму житті все, що хоче, але саме це зараз не може? Ну це абсурдно!".

Нещодавно Мрія звернулася до своєї сестри з питанням, чи зауважила вона якісь зміни в її поведінці. Сестра відповіла, що Мрія стала більш стриманою. І сама Мрія відчуває це. На роботі вона почала ретельніше підбирати слова та контролювати свої емоції.

"Я почала уважніше стежити за своїми словами: краще промовчати, ніж потім шкодувати про сказане, - ділиться вона. - Не можу дозволити собі бути "дівчинкою" у цій ситуації. Є моменти, коли сльози справді доречні. Наприклад, втрата близької людини або товариша - це дійсно серйозна причина для переживань. Проте загалом емоційний спектр, який проявляють жінки, тут не зовсім прийнятний. Якщо ти не справляєшся з обов'язками, якщо тобі бракує стресостійкості, чого ти тут чекаєш? Іди займайся формальностями!" - пояснює вона.

Найгірше, зауважує Мрія, для неї в даний момент було б опинитися в штабі та займатися такою ж однотипною роботою:

Під час роботи з документами я відчувала себе, як пташка в тісній клітці. Наразі я відчуваю справжню свободу. Коли ти сидиш у бліндажі, куриш сигарету і смакуєш каву – це дійсно чудово. Можливо, це моя романтична уява про війну, але мені значно приємніше бути з хлопцями, мерзнути разом і пити цю не найсмачнішу каву. Так, це не той матча чи раф, що подавали в кав'ярні. Але кава, приготована в бліндажі, робиться з душею. І це набагато цінніше.

Друзі з її цивільного життя, зізнається Мрія, - це надзвичайно чутлива тема. Вона відчуває глибоку прірву між собою та ними. Наприклад, для неї споживання російського контенту, прослуховування російської музики та перегляд російських тіктокерів викликають тривогу. У той час як її подруги продовжують насолоджуватися цим.

"Я звертаюся до своїх подруг: 'Будь ласка, поки я тут, давайте уникати цієї музики. Вона може викликати в мені неприємні спогади', - зізнається вона."

"Я не закликаю їх: 'Підіймайтеся на службу'. Я усвідомлюю, що вони ніжні, більш жіночні, ніж я. Лише прошу: 'Будь ласка, беріть участь у зборах, демонструйте, що вас турбує те, що відбувається в нашій країні, і розумійте, що таке війна', - пояснює Мрія."

"Ти знайома з ними вже протягом багатьох років, і вони стали для тебе немов рідними. Але коли наші шляхи розійшлися, ти більше не переживаєш цю дружбу, а лише згадуєш про неї", - ділиться вона.

Коли війна завершиться, ймовірно, Мрія знову запустить свою тату-майстерню. Але це лише припущення.

"Я думаю, коли повернуся в цивільне життя, знову цим займуся. Але це якщо захочу піти на цивільне життя, - усміхається вона й на уточнююче питання, чи розглядає можливість і після війни залишатися у війську, по-воєнному відповідає: - Так є". Й наостанок додає:

"Війна закінчиться. Ми будемо жити на своїй вільній земельці. І все буде добре".