Як війна перетворила Україну: погляд захисників на повномасштабний конфлікт | УНН

Три захисники України розповіли про свій шлях від цивільного життя до служби за 1000 днів війни. Колишній журналіст, спортивний коментатор та майстер спорту з боксу діляться досвідом та баченням майбутнього країни.

24 лютого 2022 року запам'яталося вибухами, хаосом і невизначеністю. Але політичне керівництво залишилося в Києві, міжнародні союзники активізували допомогу, а кожен українець став частиною великого руху опору.

Під цими сухими цифрами приховані тисячі життєвих історій. Це свідчення людей, які взяли до рук зброю, рятували мирних жителів, пережили окупацію або ж починали нове життя після втечі.

Я усвідомлював, що війна неминуча, і почав готуватися до цього. О 02:00 24 лютого я опублікував новину про закриття останнього українського аеропорту. Відпочив годину, а потім зайнявся підготовкою новин з брифінгу Ради Безпеки ООН. Увімкнув термінове включення путіна, і о 04:48 випустив новину про оголошення війни Україні, після чого почув, як ракети влучили в Гостомель. Наступного ранку я вже копав окопи на виїзді з Києва, адже очікував на танковий прорив російських військ.

Наразі він є штабним офіцером однієї із бригад ТРО Київської області і служить на Донеччині.

"У перші дні нашого виїзду вразило, як 'Гради' просувалися уздовж електропередач з вимкненими фарами і відкрили вогонь всього за десять метрів від наших позицій. А вже через кілька днів російська ракета зруйнувала заправну станцію, що розташовувалася поруч", - поділився військовий, згадуючи про події 2022 року на Київщині.

- Як вам вдалося впоратися з емоційним тиском і страхом у ті критичні моменти? Чи в той момент ви його не відчували?

Коли я вперше пережив обстріл, нас "тримали" під вогнем три міномети близько півтори години. Я знаходився у бліндажі і не міг стримати сміху над Гербертом Френком, автором знаменитої книги "Дюна". Мене розсмішила його думка про те, що "страх — це маленька смерть". Це здавалося мені особливо кумедним, адже цю фразу виголосила людина, яка, напевно, ніколи не відчувала, що таке справжній артобстріл.

На вашу думку, що стало вирішальним фактором у стримуванні противника під Києвом?

Важливим етапом оборони Києва стало знищення десанту в Гостомелі, що призвело до відрізання комунікацій у наступаючому угрупуванні, яке рухалося на Бровари, а також до активних дій 95-ї бригади з Житомирщини. Бої за Мощун, які проходили на відстані, де могли влучати міномети, були суттєвими, але саме ізоляція та часткове оточення російських сил стали вирішальними факторами.

Максим має вкрай негативне ставлення до влади. Він згадав, що деякі чиновники, зокрема народна депутатка Ольга Василевська-Смаглюк, у перші дні вторгнення стверджували, що евакуація не є необхідною.

"Вона навіть не входить до першої двадцятки в моєму списку 'Ар'ї Старк', - зазначив офіцер."

- Як ви бачите майбутнє України після нашої перемоги?

Майбутнє України - це очищення від влади постросійських еліт і всіх цих шісток Портнова-Льовочкіна, бандитів, які окупували правоохоронні органи і судову систему. Майбутнє може бути різним, але головне, щоб не почалася громадянська війна, тоді все пох*риться".

- Що варто було б змінити в армії?

Реформа та перехід від бригадно-батальйонної організації до дивізійної системи. Це означає, що, наприклад, замість 3000 осіб, які контролюють ділянку в 20 км, 15 000 військових можуть ефективно охоплювати 60 км, діючи з єдиного командного центру.

Чи спостерігали ви зміни на фронті протягом усього періоду війни?

В даний момент росіяни опинилися у схожій важкій ситуації, оскільки їм доводиться використовувати техніку з епохи Хрущова. Проте їх чисельність значно більша.

За словами військового, він не вірить у закінчення війни у перспективі 5 років.

Які найбільші труднощі ви зустрічаєте на службі в даний момент?

У штурмового офіцера існує чимало рутинних завдань, які насправді не є необхідними. Існує безліч документів, що дублюють одне одного, що ускладнює та сповільнює злагоджену діяльність штабів. Неефективність вищого командування є загальноприйнятою думкою серед штабних офіцерів у батальйонах.

- Що б ви хотіли сказати цивільним українцям?

Можу звернутися до цивільних: якщо ви бажаєте жити в Україні, розгляньте можливість служби в армії. Україні потрібні не баристи чи менеджери, а справжні захисники. Служба в армії забирає відчуття свободи, і повертаючись до Києва, важко зрозуміти, чому одні можуть насолоджуватися життям, тоді як інші постійно думають про захист і виживання. Важливо, щоб кожен усвідомлював: у воєнний час існують не лише права, а й обов'язки.

Олег Ящук, журналіст у сфері спорту, у самі початкові дні війни прийняв рішення стати добровольцем. Він поділився своєю історією служби, описав виклики, з якими зіткнувся на фронті, а також ті зміни, які принесла війна в його життя.

- Коли ви пішли на службу і чому так вирішили?

28 лютого 2022 року я планував виліт на Кіпр. Мій графік включав телевізійний проект та інфраструктурні завдання разом із друзями. В той час було очевидно, що війна стала неминучою, і це питання активно обговорювалось усіма, з ким я працював.

Я усвідомлював, що повернуся лише тоді, коли настане тиша або зміниться етап війни. Однак мої квитки вже згоріли, і в той момент я перебував у Чернівцях. Все розвалилося, тривоги не давали спокою, і я зрозумів, що потрібно діяти на користь держави. Читав пост друга у Facebook з Ужгорода: "Чи не буде вам соромно дивитися в дзеркало? Чому ви ховаєтеся тут? Чи втікаєте за кордон?" Тоді ж натрапив на записи Саші Махова, журналіста і колеги, які справили на мене значний вплив. Потужність Facebook та Instagram вражає. Я перечитав все це, відчув внутрішній неспокій і зрозумів, що потрібно допомагати. Вирішив, що готовий діяти в будь-якій ролі.

Вже 2 березня я разом із друзями пішов до військкомату. Зі мною були Валерчик, мій друг з університету, який зараз у важкій контузії, та Олександр, що зараз заново вчиться ходити і говорити, він отримав кулю в голову. 3 березня я вже був у частині 10-ї бригади "Едельвейс" у Коломиї. Потім нас відправили на Київщину, де точилися запеклі бої. У травні 2022 року нас перевели на Донбас -- Лисичанськ, Сєвєродонецьк, Бахмут, Соледар і Бахмутський район.

Чи стали ви добровольцем, чи укладали контракт?

Я пішов добровольцем. Тоді мало хто підписував контракти. Я ж без досвіду. Зараз навчання в усіх, тоді не було в усіх полігонів. Кому як пощастить. Спочатку я працював у пресслужбі, потім займався евакуацією населення, а також морально-психологічним забезпеченням (МПЗ). У червні 2022 року мене перевели до піхоти, бо бракувало людей. Людей бракувало і залучались зі штабу. І тоді я потрапив в інший світ.

22 травня 2022 року я відзначив свій другий день народження в обставинах, що навряд чи хтось міг би уявити — ми потрапили під ракетний обстріл. У червні та липні ситуація стала ще більш критичною: я опинився на "нулі", де більшість моїх товаришів загинули, а мене не могли евакуювати. Зв'язок був відсутній, і все навколо здавалося окутаним туманом. Я став зниклим безвісти — про мене вже майже всі забули, і ніхто не сподівався, що я зможу вибратися з цього пекла. Але, дивом, мені вдалося вирватися на свободу.

Після завершення лікування я знову опинився на "нульовій" позиції, працюючи зв'язківцем, а згодом знову повернувся до піхоти. Пройшов через різні ролі, але піхотна служба є найскладнішою з усіх.

Що нового відбулося у вашому житті, на що ви самі звернули увагу?

Я навчився цінувати кожну мить і секунду. Дякую Богові та долі за те, що я тут, і намагаюся донести до людей, що відбувається.

На даний момент я займаюся навчанням, проходжу військові курси, тренінги та майстер-класи, а також спілкуюсь з людьми, які пережили досвід полону. Наприклад, я мав розмову з Вікторією з Сєвєродонецька, яка провела 24 місяці в російських тюрмах. Щодня її піддавали насильству п’ять-десять чоловіків. Спілкуючись з такими людьми, я намагаюся не лише підтримувати їх, а й знаходити сили в собі, щоб допомагати їм у їхньому відновленні.

- Найжахливіша оповідь з Лисичанська?

Недалеко від Лисичанська. У той день відбувалося стільки сутичок, скільки не траплялося за рік в АТО. Протягом дня відбувалося по вісім боїв, кожен з яких тривав близько двох годин: стрілецькі перестрілки, обстріли з мінометів, атаки танків, а з гелікоптерів на нас скидали "подарунки".

- Чи змінилась ситуація на фронті зараз?

Ще в липні 2022 року ми зазначали, що обстановка є критичною. Потрібно було терміново залучати людей, проводити мобілізацію та шукати техніку, адже ми могли відповідати тричі мінометними обстрілами протягом дня, тоді як окупанти мали можливість бомбити нас вісім разів по дві години.

Отже, чи означає це, що протягом 1000 днів нічого не зміниться?

На жаль, держава не вжила необхідних заходів, і ми опинилися в програші. Усе трималося на плечах тих, хто працював за кількох. Раніше нас змінювали щотижня, а тепер хлопці місяцями залишаються "на нулі", чекаючи на свою загибель.

Яке у вас ставлення до цивільних осіб, які не беруть участі в бойових діях?

Спочатку ми сильно нервували через це і негативно ставилися, але тепер стало байдуже. Кожен обирає свій шлях. Ухилянти хоча б повинні працювати на перемогу, якщо не воюють.

Служба та участь у бойових діях — це абсолютно різні аспекти. У складі бригади, що налічує 7000 осіб, не кожен є стрільцем. Тут працюють водії, кухарі, фахівці з матеріально-технічного забезпечення, журналісти та IT-експерти. Війна вимагає представників усіх професій. Однак, якщо ти служиш у армії, мусиш бути готовим до виконання будь-яких завдань.

- Яким ви бачите майбутнє України?

Ми повинні відстоювати свої позиції до самого кінця, незважаючи на всі труднощі. Російські збройні сили мають чисельну перевагу та кращу технічну оснащеність. Ця війна може тривати довго або навіть перерости у глобальний конфлікт. Нам слід бути готовими до тривалого опору.

Який значний урок Україна отримала за ці тисячу днів?

Є безліч уроків, які ми отримали. Найважливіше те, що ми єдині, і наш народ вражаюче витривалий. Проте я не підтримую популізм. Реальні зміни здійснюють ті, хто працює, а не ті, хто просто розмірковує у телеграм-каналах і розповсюджує поверхневу інформацію.

Ірина, всього-навсього 21 рік, вирішила кардинально змінити своє життя на користь захисту своєї країни. Дівчина досягла значних успіхів у боксі, здобувши звання майстра спорту. Однак після травми, що змусила її завершити спортивну кар'єру, вона обрала інший шлях і стала тренером. Хоча спорт завжди був її пріоритетом, внутрішній голос підштовхнув її до нових викликів. Врешті-решт, вона приєдналася до військових сил і тепер виконує обов'язки бойової медикині в штурмовій бригаді. За свою боксерську кар'єру Ірина отримала позивний "Тайсон".

Чому ви вирішили приєднатися до військових сил?

Моє особисте життя було наповнене радістю, адже я насолоджувалася навчанням дітей. Проте в мені зріло відчуття, що існує більший виклик, з яким мені потрібно впоратися.

Спочатку травма завадила дівчині вступити на службу, але після операції та відновлення Ірина приєдналась до військової справи.

"Мій основний мотив - це помста за своїх друзів, за найкращих людей нашої країни, за медиків і бойових побратимів", - сказала військова.

- Як відреагували ваші близькі та друзі на рішення йти до армії?

Родичі виявилися проти. Мама важко сприйняла моє рішення, хоча все ж намагається підтримати. Тато був у стані шоку, коли я після медкомісії зателефонувала й повідомила, що вирішила піти служити в армію.

Ірина завершила курс навчання в Центурії, здобувши важливі вміння.

"Навчальний процес тривав без перерв, постійно в бронюванні. Стрільба, земляні роботи, фізичні навантаження – навіть для найвитриваліших це було нелегко. Але я усвідомлювала, що це моє покликання," - ділиться вона.

Війна, за її словами, є технологічно складним явищем, яке постійно еволюціонує. Лише перебуваючи на місці подій, можна повною мірою усвідомити всі її нюанси та реалії.

"Особливо запам'ятався момент, коли ми з колегами з сусідніх підрозділів перебували разом. Мене запитали, чи не холодно мені, адже мій сьомий шар одягу залишився під КАБами в одному з лісів, і я справді відчував холод. Вони щедро поділилися зі мною спальным мішком, передали пару шкарпеток і пригостили теплим чаєм. Таке тепло і підтримка людей залишаються в пам'яті назавжди", - ділиться спогадами медик.

Проте також траплялися і складні періоди.

"Коли ми виїжджали з першого завдання, обстріл був настільки сильний, що я думала, що не можу померти до евакуації, я сиамділа під деревом і у мій бік летіли міни. Це морально дуже важко. У нас було двоє 300-х. І в такі моменти потрібно бути зосередженою і не панікувати", - розповіла "Тайсон".

Ірина відверто визнає, що війна викликає у неї емоційне виснаження.

"Іноді буває складно контролювати свої почуття. Як жінка, я відчуваю, що мені потрібно бути більш витривалою, ніж чоловікам, адже якщо я продемонструю свою слабкість, це може позначитися на них," - зауважила вона.

Якою ви уявляєте свою місію в Україні після закінчення війни?

Я уявляю себе у сфері роботи з дітьми, вихованні нових поколінь захисників, сприянні розвитку військових сил. Це одна з ключових проблем, з якою ми стикаємося — ми не були готові до війни.

- Чи стикалися ви із труднощами через свою стать на службі?

Тебе часто сприймають як менш сильну, постійно запитують, чому ти на цьому місці. І навіть якщо хтось із хлопців стикається з проблемами, з тебе вимагатимуть більше. Тому важливо працювати над своїм іміджем і авторитетом.

Які зміни ви б запропонували для поліпшення умов у військових силах?

Я б переглянула методи відбору та навчання. Мобілізація викликає чимало запитань, особливо коли призивають тих, хто вже не здатен виконувати військові обов'язки. Ми досі користуємося застарілими радянськими підходами, а на ключових посадах залишаються люди, які давно повинні були б відправитися на пенсію.

Чи переконані ви, що наш шлях веде до тріумфу?

Я прагну вірити в перемогу, хоча поки що обставини інші. Я мрію про спокійне життя для кожного, але розумію, що цього досягти буде непросто. Проте ми зобов’язані рухатись вперед до самого кінця.

Від початку конфлікту на території України було запущено тисячі ракет, що призвело до значних руйнувань, особливо в енергетичній інфраструктурі та цивільних об'єктах. Лише в перші роки війни постраждало понад 2000 медичних закладів, а тисячі українців стали жертвами російської агресії. Проте Україна незламно продовжує боротьбу за свою незалежність та територіальну цілісність.