"Коли молодший Любомир повернеться додому, ми відзначимо це святкування протягом кількох днів", - стверджує матір, у якої шестеро синів пройшли через війну. - Життєві історії | Експрес онлайн

● Зараз материнське серце найбільше страждає за Любомиром.

Зоя Мельник, жителька села Глезне на Житомирщині, виховала разом із чоловіком семеро синів – один з яких прийомний – та доньку. Шестеро з її синів вступили до лав захисників країни ще в 2014 році, а з початком повномасштабної агресії четверо з них знову вирушили на фронт. Наймолодший син, Любомир, з серпня 2022 року вважається зниклим безвісти. Мати палко сподівається на те, що він повернеться додому живим.

Скільки ж страждань принесла нам Росія, і цього не можна передати словами. Наша сім'я – звичайна, але ми з ранніх років прищеплювали дітям любов до України. Коли мій чоловік Віктор навчався в педагогічному інституті, він став на захист своїх однокурсників. Одного разу, коли декан зібрав усіх і заявив, що освіта не для тих, хто має фінансові труднощі, він встав, зірвав зі себе комсомольський значок і кинув його на підлогу. Після цього за ним зацікавився КДБ, і Віктора виключили з інституту. Після нашого одруження він очолив районну організацію Народного руху України і активно брав участь у Помаранчевій революції та Революції Гідності, – розповідає Зоя Мельник. Щоб забезпечити насущні потреби, чоловік працював бригадиром у колгоспі, а згодом ми заснували власне фермерське господарство, вирощуючи цукрові буряки та зерно. У вільний час ми співали в хоровій групі при будинку культури. Українська пісня завжди була частиною нашого життя.

Найціннішим скарбом родини є їхні діти, яких Віктор та його дружина виростили справжніми патріотами. П’ятеро рідних синів і один прийомний стали учасниками бойових дій. "Назар здобув освіту санітарного фельдшера і отримав диплом університету. Раніше він обіймав посаду голови сільської ради. Коли почалася АТО, він півтора року служив на Луганщині, -- розповідає жінка. -- Тепер він ветеран війни з інвалідністю. Працює фахівцем по роботі з ветеранами та демобілізованими військовими в Бердичівській громаді. Олександр навчався в училищі культури, але через серйозну хворобу серця не зміг скласти випускні іспити. Проте після початку повномасштабної війни він вирішив піти на фронт і брав участь у бойових діях на Сході. Його здоров'я ще більше погіршилося, і сину довелося зробити операцію на легенях."

Ярослав завершив навчання в Харківській академії Міністерства внутрішніх справ. З початком АТО він став на захист країни, брав участь у бойових діях у Слов'янську та зумів піднятися до звання майора. Після 2022 року він знову опинився на передовій, а також служив у військкоматі. Артур, мій водій, став добровольцем Збройних сил України з 2014 року. Під час виконання завдання на Донеччині він отримав мінно-вибухове поранення та довгий час перебував у комі. На щастя, медики змогли його врятувати, але тепер він пересувається в інвалідному візку, адже його руки та ноги не слухаються. Артур має першу групу інвалідності, тому працювати, на жаль, не може. За словами матері, на сході України брав участь у бойових діях і найменший син Любомир, і прийомний син Микола. Коли розпочалась велика війна, вони знову вирушили на фронт. Єдиний, хто не служив, — це старший син Віталій, адже на сімейній нараді вирішили, що хтось повинен залишитися вдома, щоб підтримувати батьків.

Зараз материнська душа найбільше страждає за 36-річним Любомиром, який у стартові дні повномасштабної агресії вирішив стати частиною прикордонного загону в Могилеві-Подільському.

10 серпня 2022 року, під час виконання бойового завдання, мій син зник безвісти неподалік Мар'їнки. Я знаю, що в той день відбувся бій, Любомира поранило, і він був живий, але потім стався новий обстріл, який вразив наш бліндаж. Є різні свідчення про те, що могло статись, але ми сподіваємось на диво, -- говорить його мати. -- Брати, сестра та донечка чекають на його повернення. А чоловік Віктор так сумував за сином, що минулого року його не стало. Мені так не вистачає мого Любчика, я вже пролила безліч сліз. Знаєте, у мирні часи ми любили збиратися разом за великим святковим столом. У мене 16 внуків і правнук! Я вже мрію про те, що коли молодший син повернеться з війни, ми виставимо столи у великому дворі біля дому і святкуватимемо кілька днів. Лише б Бог дав таку можливість.