"Навіть якщо Росія погодиться на припинення вогню, я сумніваюсь, що це означатиме кінець війни назавжди."

Обговорюємо з Валерієм Щетиніним військові дії та підготовку молоді до оборони нашої держави.

Війна набула значно більшої жорстокості. Російські регулярні війська, справжні професіонали, безпосередньо вступили в конфлікт. Кількість техніки зросла в сотні разів. Ми пам'ятаємо, як на Херсонщині, Миколаївщині та в Маріуполі на Донеччині в перші дні авіаудари знищили всю нашу оборону.

У 2022 році багато людей вирішили піти на війну добровільно. Усі були піднесені, черги утворювалися біля територіальних центрів комплектування, і я також прийшов туди з певним настроєм. Кілька моїх знайомих теж хотіли служити разом, тому ми вирішили вступити до одного підрозділу — 20-го окремого батальйону спеціального призначення Окремої президентської бригади імені гетьмана Богдана Хмельницького, у складі батареї протитанкових керованих ракет. Я обіймав посаду командира відділення з військовим званням молодшого сержанта.

Раніше між нами панувала довіра. Проте зараз, коли йдеться про новобранців, яких залучають до армії через ТЦК, ситуація суттєво змінилася. Підготовка нових рекрутів займає значно більше часу, адже вони не завжди готові до служби так, як це були хлопці, які приходили вже морально й фізично підготовленими. Якщо ж людина ще й має страх і ніколи не думала про участь у бойових діях, все стає ще складніше. Існують навчальні центри, але туди не приймають хворих чи слабких. Тривалість навчання коливається від двох до трьох місяців, і підготовка стала більш системною. У 2022 році новобранці часто потрапляли безпосередньо на фронт без належної підготовки.

У період 2022-2023 років ми зіткнулися з браком боєприпасів, зокрема звичайних гранат. Одного разу нам вдалося натрапити на ворожу дев'яносту міну МОН, оскільки наші запаси вичерпалися. Нам видали РПГ з єдиним пострілом. Однак, щоб влучно вистрілити, потрібно було налаштувати приціл, адже РПГ має ефективність до 500 метрів. У той же час, танк може вражати ціль на відстані 2-3 кілометри з високою точністю, подібно до величезної снайперської гвинтівки, адже сучасні танки обладнані потужною оптикою. Ми встановили знайдену міну, оскільки правий фланг залишався відкритим через посадку, що була всього в 20-30 метрах. Ворожі танки розташовувалися на відстані приблизно 800 метрів, а їхня піхота просувалася через посадки.

- До Мар'їнки заїхало нас сім людей, а навколо кого тільки немає. І треба було цілодобово пильнувати, це фізично важко. У Пісках були завдання більш бойові - прикрити вихід або знайти техніку противника. З безпілотниками ми працювали ще 2015 року, правда, не з такими потужними, як тепер. Їх вистачало на 15 хвилин - розраховуєш приблизно час, якщо туди 3 хвилини летіти, то назад проти вітру трохи довше, - і з тими безпілотниками ми виявляли техніку противника.

На цьому напрямку вже відбувалися активні бойові дії. Йдеться про Ясинуватську трасу, яка веде до Донецька. Наші військові змусили противника залишити лісові масиви і вийшли на дорогу, адже сепаратисти вже зайняли цю територію.

- У листопаді 2017-го року.

Практично рік провів вдома. Привикав до київського способу життя, тоді як на фронті все відбувається безперервно, цілодобово, з командою своїх, рідних хлопців. Упродовж трьох років я займався елітними парфумами. Потім мій знайомий на позивний "Жора" запропонував зібрати групу ветеранів УБД і організувати охорону для двох житлових комплексів. Раз на два місяці ми зустрічалися в спортзалі, де кожен демонстрував свої фізичні можливості: віджимався, піднімав штангу, висів на турніку та брусах. Також проходили вогневу підготовку. Ми зайнялися охороною, захищаючи квартал від грабіжників, п'яниць і наркоманів.

- Вивіз родину в Шешори на Івано-Франківщині. Побув із ними тиждень, показав місцевим, як облаштовувати блокпости. Побачив, що мені там робити нема чого, забрав дружину, доньку й собаку та виїхав на Житомирщину. Завіз їх у село, а сам поїхав до Києва. Подобалося, що траса вільна. Всі виїжджають, а я назустріч. Тут трохи стихло, і я запитую дружину й доньку: "Ну що, забирати вас?" Кажуть: "Забирай". Привіз до Києва, а вранці почався обстріл, бій в Ірпені. І я зрозумів, що треба їх вивозити. Відправив в Угорщину, волонтерка Вікторія Ігнас на кордоні зустріла.

Я вирушив до свого друга Марата в Одеську область. Мені зателефонував колишній товариш по службі з К-1 і повідомив, що формується новий підрозділ. Тож ми зібралися разом, утворивши групу з 20 осіб. Пройшли анкетування і потрапили до підрозділу. Повернувшись до Києва, отримав необхідні документи. Це сталося 3 травня. Розпочалася інтенсивна підготовка, а наша команда тільки формувалася, у нас навіть не було особистих рахунків, тож батальйон не міг закуповувати продукти. Нам привозили якісь брикети з мороженої кукурудзяної каші. Два місяці на "банановій каші" було справжнім випробуванням. Тренування проходили дуже серйозно: підйом о шостій ранку, пробіжка, сніданок, тактичні заняття, а ввечері - заняття на спортмайданчику. Ми наполегливо працювали протягом кількох місяців, і всі хлопці вдосконалили свої навички до одного рівня. Потім ми вирушили на схід. Згодом у батальйону з’явився рахунок, і ми почали закуповувати продукти. Один із побратимів запитує: "Ти їв гречку?" Кажу, що не встиг спробувати. А він відповідає: "Я смакував її, як червону ікру".

Ми прибули до Великої Новосілки в Донеччині в липні і прожили там протягом двох років.

Молоді хлопці, деякі з них були тривожні, інші — більш спокійні. На щастя, завдяки своєму досвіду, я завжди залишався усміхненим і намагався передати їм впевненість. Це була батарея протитанкових керованих ракет. Ми працювали з макетами "Джавелінів", але в основному використовували РПГ та ПТУРи. Ще мали на озброєнні "Фагот" — протитанкову керовану ракету. Наша позиція розташовувалася приблизно за 3-4 кілометри від Великої Новосілки. Відтуда ми тримали оборону в напрямку Вугледара. Однак ворог вже захопив ці території — Курахове, Новосілку та Вугледар.

Я вважаю, що можливість перемир'я існує, але ми повинні використовувати цю нагоду з розумом. Необхідно уникнути тих помилок, які ми зробили з 2014 року, коли ми розслабилися. Потрібно зосередитися на створенні оборонних підприємств та розгортанні виробництва ракет, адже ворог може знову атакувати нас через 5-10 років. Якщо Росія запропонує перемир'я, я не вірю, що це стане остаточним закінченням війни. Нам слід бути готовими до всіх можливих викликів.

- 5 липня 2023 року, під час контрнаступу. Ми вийшли о 4:30, на нас чекали в посадці десь за 3 кілометри від Новосілки. Ідемо, попереду сапер, і нас починають крити. Швидко залягли на шляху до ворожого КСП (контрольно-спостережний пункт. - Країна). Прилетіла міна, влучила в гілляку, уламки розлетілися, одному хлопцеві в ногу, другому теж у ногу, третьому перебило руки, а мені влучило біля сухожилля на нозі. Кровить, перетягнули турнікетом. Усіх поранених підібрали, бо ззаду йшла група підтримки. Штурмонули ми цей КСП, закидали гранатами, знайшли рацію всю у крові. По ній чули, хто куди біжить, наші взяли двох полонених. Ми перечекали трохи й пішли далі, пройшли всю посадку до кінця. Далі це була їхня територія: праворуч до наших метрів 500, а ліворуч - вони. На КСП було три кулемети, багато "мух" протитанкових, БК, біноклів, приладів нічного бачення, тепловізори, РЕБи. Тобто, якби вони були трохи "покрепше яйцями", не пустили б нас. Із наших 17 людей дійшло семеро. 10 були поранені. Далі підкріплення прийшло, ми роз'єдналися - хто праворуч, хто ліворуч, зачищали. А потім позабирали кулемети - й назад. Коли штурмували КСП, хлопці під посадку вирішили зайти. А там міни протитанкові, одному підошву від носка розірвало навпіл, як ластівчин хвіст. Біжить медик, не витягнув його звідти з тієї трави. Став на коліно, і нога в берці по коліно вже лежить окремо.

І отак ми поверталися потихеньку з трофеями, прийшли на базу. Наступного ранку моя нога не влазила в берць. Сідаємо в машину і їдемо під Курахове, в Дачне. Там нас відправили до Курахового. Мені зробили знімок, хотіли витягнути уламок без наркозу, щось понадрізали. Потім хірурги говорили: "А хто вас тут різав?" Кажу: "Це хотіли уламок вийняти". Лікарі матюкалися: "Вони такі придуркуваті там у вас, по живому як ти його витягнеш?" Потім відправили до Павлограда, Дніпра - там почали лікувати, тиждень я пролежав. А тоді поїхав до Львова, зробили операцію. Далі в Чернівцях, у госпіталі, пройшов реабілітацію. Тоді списали.

- Так. Протяг у голові, і ти не можеш порожнечу ту прибрати, щоб усі думки зійшлися докупи. Тепер я інвалід третьої групи - й мене звільнили зі Збройних сил України.

Позивний "Чека". Чека – це елемент, який служить запобіжником для гранати, що більше відноситься до військової тематики.

Ми з побратимом відвідали Яремче в Івано-Франківській області. Він працював з дітьми з регіонів, що постраждали від війни, зокрема з Одещини, Херсонщини та Харківщини. Успішно налагодив контакти з місцевими громадами, щоб забрати дітей загиблих військових та тих, чиї батьки зараз на фронті, і доставити їх до дитячого санаторію "Прикарпатський" на тритижневий відпочинок.

Я очолював департамент охорони та безпеки. Моя діяльність охоплювала широкий спектр питань — від реагування на спрацьовування сигналізації до вирішення проблем зі здоров'ям дітей. Також я займався господарськими справами: очищенням зарослих територій, вирубкою та косінням трави.

- Знайомий соціальний працівник від церкви як волонтер читав дітям цивільні теми "Діти та наркотики", "Діти та секс". Я набрав його й питаю: "А як із військовою справою?" Він каже, що нічого конкретного не викладають. Старі вчителі, інформації корисної немає. А домедична підготовка може придатися, бо, доки викликаєш швидку, треба знати алгоритм дій: тривога, виходиш зі школи, лежить поранений, що ти повинен зробити. Пояснював максимально наближено до бойових дій. Наприклад, у нас поранений, вогонь іде на 12, ти прикриваєш, а ти надаєш першу домедичну допомогу. Ми дітей так заохочували. Їм цікаво, і дів­чатам цікавіше, ніж хлопцям. У коледжі МАУП читав лекції студентам.

Це важливо для дітей. Нове покоління, яке прийде на зміну, повинно бути сильним і знати, як реагувати в критичних ситуаціях. Після цього – тактична підготовка з вогневої безпеки. Було б добре, щоб діти мали можливість потримати в руках макети зброї. І відразу ж проходити практичні заняття: група рухається, звучить постріл, ти отримуєш поранення, а інший надає допомогу – турнікет, травма правої ноги чи лівої руки. Потім я привозив їм сучасне військове спорядження.

І військову справу читав, зокрема для цивільних умов. Наприклад, якщо ти знайшов невідомий предмет, схожий на міну. Один хлопчик каже: "А в мене дідусь ходив у ліс і приніс безпілотник". Кажу: "Дідусь - молодець, але треба було викликати відповідну службу".

Вивозили дітей від 15 років разом із цивільними на полігон, там були автомати з гумовими кулями. Проходили медицину, саперну справу, орієнтування, спортивну підготовку й тактичну вогневу підготовку. Всі відпрацьовували, сертифікати отримували й дорослі, й діти.

- Так, я подав документи до МАУП на соціального працівника, в мене повинен бути статус. Я вчитимуся, працюватиму з дітьми загиблих. Дітям можна щось дати, в них очі горять, їм подобається, коли по-справжньому викладаєш. Як вони бачать "розгруз­ку", каску, автомат, рукавиці, окуляри, навушники, ножі, ліхтарики, добре запам'ятовують, що потрібно для сучасного штурмовика. У нас хороші діти.