Волонтерство як стиль життя. Одкровення житомирських «бійців у тилу»

Війна на Сході України, яку багато хто й досі йменує абревіатурою з трьох букв, змінила свідомість українців. Більшість розуміє, що нашим мирним існуванням ТУТ, ми зобов`язані бійцям, які, часто до останнього, стоять за нас ТАМ. Разом із тим в суспільстві з`явилась нова, раніше не популярна професія, – волонтер. Чому професія, запитаєте ви? Для відповіді на це запитання достатньо підрахувати кількість часу, яку ви проводите на своїх робочих місцях. Ці люди віддають волонтерству стільки ж, а подекуди і більше власного часу. Різниця в одному – зарплатнею їм служать вдячні очі бійців на передовій. Як живеться цим "бійцям у тилу" та що стало найважчим випробуванням за останній час, розповіли для "ЖИТОМИР. today" місцеві волонтери.

Юлія Толмачова:
Найважче збирати вантаж на Схід, адже люди майже не допомагають. Допомога зменшилась на відсотків 85.  Люди думають, що зараз перемир’я, все частіше чую: "А як це війна, якщо кажуть, що все добре?". А насправді там війна.
Ходжу, прошу, принижуюсь. Деякі бізнесмени вже навіть не піднімають трубку, коли телефоную. Як правило, допомагають люди старшого віку, кому за сорок. Хоча є молоді дівчата з одного з ресторанів, які самі дзвонять і кажуть, що напекли випічки хлопцям на Схід.
Найбільше зараз не вистачає теплого одягу, особливо теплої форми, яку не продуває  вітер. Наша, українська, яку виділяє держава, - дуже холодна. Навіть при нульовій температурі, хлопці дуже мерзнуть – сама в ній була і відчула. Берці теж холодні і незручні.
Також не вистачає лісу на будівництво бліндажів, ну, а з кількістю приладів нічного бачення, оптикою, снайперськими прицілами проблеми були завжди.
Нещодавно здивував випадок, коли дівчина Оксана, прізвище не пам`ятаю, принесла дуже дорогі тактичні кросівки. Написала мені у мережі facebook, чи можна принести їх, щоб передати бійцям, бо її чоловіку вони не підійшли по розміру. Вона відмовилась від будь-яких коштів взамін.
Якщо ви поїдете з волонтерською допомогою перший раз – ви поїдете і п’ятий, і десятий. Коли бачиш очі вдячних бійців, більше нічого не треба, я завжди про це говорила.

Олександр Таргонський:
Зараз волонтери і держава працюють у різних напрямках. Від держави нема підтримки, навпаки, нам усіляко намагаються поставити палки в колеса. Волонтери на передовій небажані для держави, адже ми звідти привозимо правду і про неї дізнається народ. А страждають від цього ті солдати й офіцери, які знаходяться на Сході.
Останніх півроку ми їздимо на Схід без жодного супроводу. Я особисто стояв під дулом автомата, коли ми потрапили у засідку диверсійної групи сепаратистів. Якби нас хтось супроводжував – цього б не було. Мене взагалі здивувало, що нас відпустили живими. Але є наказ Міністерству оборони – волонтерів не супроводжувати.
Дуже здивувало, коли нас зупинили на блокпості поблизу Маріуполя, наскільки я зрозумів, колишні беркутівці. Наші автобуси обшукували майже по дві години кожен. Копирсалися у моїх особистих речах, змусили розкрутити ледь не стінки автобусів, відкривали капоти, в той час як повз проїхало три вантажівки, які ніхто не обшукував.
Людей обманюють, адже їх переконали, що війни там немає, жертв немає, а військовослужбовці забезпечені усім. А все насправді гірше, ніж півроку назад. Там вбивають, люди втрачають здоров’я  і життя.
Немає нормальної їжі, обмундирування, а держава заявляє, що усіх бійців забезпечили термобілизною. Це брехня. Взуття нормального теж немає. Техніка стара, зброя теж, ще й не дозволяють нею користуватися.
Раніше ми їздили на передову два рази в місяць, а були й часи, коли їздили щотижня. Зараз же  ледве нашкрібаємо допомоги на одну поїздку в місяць. Та й більшість зборів за рахунок нашої діаспори за кордоном. Із наших, місцевих, лишилось від сили 10 людей, які допомагають постійно.
Ще є проблемою, що коли нам, наприклад, із Данії передають одяг для бійців, щоб його довезти, потрібне дизельне паливо, бо я зазвичай везу все автобусами. Як правило, ходжу з протягнутою рукою і прошу гроші на це паливо. На одну поїздку йде близько 16-18 тис. грн лише на паливо. Як були ті люди, які допомагають паливом, так і лишились, нових помічників не додалось.
Пенсіонери носять хто що може, буквально останнє – банку варення чи банку огірків, бабусі в’яжуть теплі шкарпетки. Наші активісти також збирають допомогу по районних цетрах – там люди допомагають більше, ніж жителі міста.
Влада не те що не допомагає, а навіть не оцінює того, що роблять волонтери. За півтора роки, що ми возимо допомогу, влада відмітила нас однією на двох із сином грамотою на День волонтера.
Але ми знаємо, що потрібні хлопцям на передовій і нам неважливо, наскільки це "цінує" держава. Не було б волонтерів – не було б уже України.

Людмила Блащук:
Для мене особисто, найважче сприймати відмову у допомозі. Розумію, що всі втомилися, але це ж наша країна, так само як і тих хлопців, що на передовій. Дуже боюся через побутові негаразди втратити найдорожчих для мене друзів-волонтерів, які вже рік поруч. Вони не вимагають почестей та лаврів. Нам необхідно хоча б якесь маленьке приміщення. Цього разу зіткнулися ще з однією проблемою - заморозити продукцію, яку виготовляємо. Це м'ясні страви, тому конче потрібна морозильна камера. Може знайдеться хтось , здатний допомогти вирішити це питання, будемо вдячні.
На сьогодні людей, які допомагають вистачає, але можливостей , значно менше ніж раніше. В основному допомагає простий люд, який ділиться останніми крихтами. Дуже поважаю за це житомирян.
Вражає те, що існують волонтери, про яких майже ніхто не знає, роблять багато добрих справ, але залишаючись інкогніто. Десь прочитала такі слова "добро, за яке чекаєш плату перетворюється на послугу". Притримуюсь цієї думки, але не буду лукавити - приємно, коли тебе згадують вдячні бійці.
Хочу згадати людину, з якою була на передовій. Це Ігор Ковальчук з Бердичева. Цей мужній чоловік справді достойний поваги. Він онкохворий(4 стадія), але великий оптиміст , трудоголік і відчайдушний волонтер, у якого за плечима 60 виїздів у зону АТО, у різні куточки вогневих позицій. Скромний, веселий і життєрадісний. Сьогодні він так само потребує допомоги, але роботу волонтера не припиняє, бо творити добро стало головною потребою його життя.
Так само і для мене, робота волонтера - справа, яку вже не можу вважати другорядною. Поки на нас чекають і надіються, ми будемо разом, не зважаючи ні на які труднощі.
Дорогий волонтерский мурашнику, це наша країна, це наша доля і обов'язок кожного берегти свою землю і захищати її майбутнє.

Юлія Ковбасюк:
Ми не закріпилися за конкретним підрозділом, куди волонтери їдуть – туди й передаємо наші борщики. Найважче те, що люди зовсім перестали допомагати. Навіть ті, хто раніше теж сушив овочі – перестали, ще й іноді запитують: "А хіба війна не закінчилась?" Вражає байдужість людей і запитання: "Вам ще не набридло? Воно вам потрібно?" і т.д.
Проте у нас лишились помічники абсолютно різного віку. Наймолодшій дівчині 22, найстарші –  чоловік за 50 і моя мама, якій 58 років. Постійних помічників – 4. Інші – час від часу допомагають. У всіх своє життя – робота, сім'я, діти, але ми розуміємо, що хто як не ми? Уже більше року робимо борщики, хоча ми теж люди і нам властива втома. Тому постійно підтримуємо один одного – виділяємо по черзі одна одній вихідні.
У нас такий продукт,  для приготування якого потрібно щодня щось сушити... Коли телефонують волонтери і кажуть, що хлопці просять борщиків – як можна відмовити?
Стимул надають дзвінки від воїнів і подяки. Вже багато з них стали моїми друзями, з якими постійно підтримуємо зв'язок, і щоразу хлопці дуже дякують, що ми займаємось борщиками.

Тетяна Докиль:
Волонтерство дуже стомлює і виснажує морально. Спочатку ти цього не розумієш, бо маєш перед собою ціль допомогти і зайнятий виключно тим, щоб  це зробити. Радість, сльози, співчуття, чуже горе і щастя – все це осідає в тобі, накладає відбитки на обличчя та душу. За рік  просте волонтерство перетворилося на багатогалузеве – шпиталь, подальша допомога тим, хто повертається після поранення на передову, родинам учасників АТО.
Люди виснажені, їх втомила війна. Стає все важче жити. Економічна ситуація впливає на те, що люди все менше дають коштів на допомогу. Допомагають різні вікові категорії. Від діток-школярів до бабусь-пенсіонерів.
Рятує розуміння, що наша праця в тилу відіграє не останню роль у наближенні перемоги над агресором.

Валерій Арушанян:
Найважче – коли знаєш, що конкретній людині потрібна допомога, але ти допомогти не в силах. Коли йдеться про матеріальну складову, то більше допомагаємо хлопцям на передовій – їжею,  одягом, плівкою для бліндажів. Тут, на місці, часто допомагаємо у тих випадках, коли складнощі виникають з боку чиновників і їхнього нерозуміння бійців чи їхніх сімей.
Нещодавно до мене звернувся батько двох військових. Один його син загинув у бою, буквально на руках у іншого. Другого сина після цієї трагедії відпустили додому, але посвідчення учасника АТО до цих пір не дали. Зараз цим займаємося.
На передовій найбільше не вистачає теплого одягу, взуття, також хлопці хочуть хоча б трохи якихось солодощів і фруктів. Навіть коли не йдеться про якісь важкі бої, нестача сонця і вітамінів дає своє. Там немає елементарного - чаю, кави, навіть якщо у бійців є якісь кошти – купити цього часто немає де.
Допомоги стали приносити набагато менше. Рідше їздимо, бо якщо й везти, то повну машину, та й то на паливо не вистачає. Рятує координація з іншими волонтерами, які концентруються суто на поїздках. Якщо хтось їде, а ми ще не назбирали достатньої кількості вантажу – передаємо що маємо через них.
Помічаємо, що серед населення більше допомагають люди з меншими доходами, ніж ті, що дійсно мають для цього ресурси. Вони передають теплі речі, консервацію, шкарпетки, продукти, а от грошима їм допомагати важче.
Ми бачили, що там коїться не по телевізору, не на картинках і знаємо, в яких умовах хлопці відстоюють суверенітет країни. У нас немає вибору:  або воювати  там, або допомагати їм чим зможемо.