"Ми разом пережили 35 років, як справжні друзі. На жаль, молодший сержант Петро Сніжко не повернувся з передової." - Життєві історії | Експрес онлайн

Найціннішим його надбанням була чудова сім'я — дружина, син, дочка та четверо онуків. Саме заради них він вирішив узяти до рук зброю ще в 2014 році.

"Петро родом із села Іванківці, що на Житомирщині. Після школи вивчився на водія. Спершу працював на залізниці, тоді в колгоспі -- на автомобілі ЗІЛ-130 возив зерно, буряки, жом, їздив і на тракторі. Чоловік мав золоті руки, добре розумівся на техніці. Здавалося часом, що міг полагодити машину із заплющеними очима, -- розповідає дружина воїна Тетяна Сніжко. -- Познайомились ми ще юними, мені було 15 років, коханому -- 17. Коли Петро повернувся з армії, одружились. Прожили душа в душу 35 років, виховали сина, доньку, дочекались четверо онуків. Пет­ро все життя важко працював, мріяв, як піде на пенсію, то врешті відпочине. Але правду кажуть, що людина мислить, а Бог креслить..."

У 2014 році Петро Сніжко вперше став на захист Батьківщини. "Спочатку він пройшов підготовку в Чернігові, а потім до 2016 року брав участь у бойових діях на сході України (Ізюм, Слов'янськ, Дружківка, Веселе). Виконуючи обов’язки водія танка, він за свою віддану службу отримав безліч медалей та грамот, -- зазначає його дружина. -- Після демобілізації Петро повернувся додому, але через відсутність роботи в селі вирушив до Польщі, де працював токарем на заводі".

Захисник вдруге вирушив на захист рідної країни наприкінці лютого 2022 року, виконуючи бойові завдання в Донецькій області. "Тато рідко ділився подробицями служби, щоб ми не переживали за нього, — розповідає його дочка Олена Петрук. — Влітку 2024 року він востаннє повернувся додому на відпустку. Лікарі рекомендували йому підлікувати ноги, але він відмовився, не бажаючи залишити своїх товаришів. Після повернення на фронт його перевели на посаду гранатометника в стрілецький батальйон 30-ї окремої механізованої бригади. З березня 2025 року їхній підрозділ направили на Бахмутський напрямок, де батько разом з побратимами героїчно тримав оборону протягом ста днів, незважаючи на постійні обстріли та часті труднощі з водою і їжею. Заміна вже була запланована, але... 14 червня батько востаннє вийшов на зв'язок, і було видно, що він дуже змучений".

Наприкінці червня сім'я отримала тривожне повідомлення про зникнення безвісти 55-річного військовослужбовця поблизу села Залізнянське в Донеччині. "Ми вирішили самостійно шукати його. Одного разу навіть отримали повідомлення від росіян, які стверджували, що тато в полоні, і вимагали гроші за додаткову інформацію, -- розповідає донька. -- Але незабаром з бригади подзвонили і сказали, що вдалося витягти з поля бою три тіла, і запросили нас для упізнання. Разом із мамою ми поїхали до моргу в Дніпрі. Нам показали фотографії воїна з татуюванням, яке було і у батька. Проте тіло було настільки спотворене, що ми сумнівалися, чи це дійсно він. Але результати ДНК-експертизи підтвердили, що це дійсно наш батько. У офіційних документах зазначено, що він загинув 29 червня внаслідок артилерійського обстрілу... Тепер ми щотижня відвідуємо його могилу і приносимо йому його улюблену міцну каву".