"Маємо мрію про дочку". Молодший сержант В'ячеслав Каспрович втратив ногу на війні, але сподівається повернутися до служби - Життєві історії | Експрес онлайн

Фото з архіву подружжя і Першого ТМО Львова

Він родом з Кривого Рогу. Після закінчення школи здобув професію тракториста, а потім влаштувався на завод. У 19 років він підписав контракт із Збройними силами України і чотири роки проходив службу на Яворівському полігоні в батальйоні OPFOR. Саме там він зустрів свою майбутню дружину. Олександра, киянка, була курсанткою Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.

31 січня 2022 року В'яче­слав звільнився зі служби. А вже зранку 24 лютого приєднався до 25-ї окремої повітряно-десантної Січеславської бригади й став стрільцем.

"Ми опинилися на Ізюмському напрямку, де виконували розвідувальні завдання та захищали наші позиції, які піддавалися інтенсивному обстрілу з боку російських військ, -- ділиться досвідом боєць з позивним "Каспер". -- Після Великодня ворожі танки почали атакувати наші позиції, і саме тоді я отримав осколкове поранення лівої руки. Наступними були бої на Авдіївському напрямку поблизу Лисичанська, де ми тримали лінію розмежування, аби наші бійці змогли уникнути оточення і вийти з "промзони". Потім ми захищали Бахмут, де ворог використовував ствольну артилерію і намагався штурмувати наші позиції, а також брали участь у наступах на Ізюм і Лиман. Врешті-решт, наш підрозділ було переведено в село Червонопопівка на Луганщині, де ми вели оборону, здійснювали штурми та закріплювалися."

30 січня 2022 року під час мінометного обстрілу В'ячеслава вдруге вразило поранення лівої руки. А 20 лютого 2023 року, коли він разом із товаришами повертався з бойового завдання, БМП наїхала на протитанкову міну, внаслідок чого воїн отримав опіки обличчя. І знову йому довелося проходити лікування. Саме після цих травм у нього з'явилася можливість зустрітися з Олександрою. Незважаючи на важкі випробування, їхнє кохання стало лише міцнішим.

"Коли Слава запропонував мені стати його дружиною, я миттєво погодилася. Ми вирішили провести весільну церемонію в Житомирі, -- з усмішкою згадує Олександра. -- Йому надали коротку відпустку, і за день до нашого великого дня він купив елегантний класичний костюм. А моє біле плаття стало подарунком від батька."

28 грудня 2023 року близькі та друзі зібралися, щоб привітати молодят з їхньою щасливою подією.

Невдовзі після цього Олександра Каспрович приєдналася до 55-ї окремої артилерійської бригади "Запорізька Січ", в той час як її чоловік знову відправився на фронт.

На світанку 15 вересня 2025 року я виводив п'ять дронарів з нашої позиції в Покровську. Я йшов першим, — згадує В'ячеслав. — Раптово пролунав вибух. Спочатку я навіть не усвідомив, що наступив на міну, не відчув жодного болю, але коли спробував зробити крок, впав. Моя права стопа була сильно пошкоджена, половина її була відірвана. Мої побратими швидко віднесли мене в лісосмугу, наклали турнікет і зв'язалися з сусідньою позицією, звідки принесли візок з колесами. До місця евакуації було близько семи кілометрів. У небі постійно літали ворожі дрони, тому нам доводилося постійно шукати укриття і маскуватися.

Через п'ять годин бійці таки дістались до пікапа, який завіз пораненого до стабпункту. "Там знеболили, дістали осколки з руки. Тоді подзвонив тестю, який саме гнав мені машину в район дислокації. Сказав, що підірвався на міні", -- ділиться воїн. А тесть зателефонував доньці. "У тата був сумний голос, тож я одразу зрозуміла -- щось сталось, -- пригадує Олександра. -- Набрала Славу, спершу побачила його посічене лице". Чоловік сказав: "Ти тільки не засмучуйся". І показав перебинтовані ноги. В'ячеслава повезли до дніпровської лікарні, куди й примчала дружина.

Він виглядав жахливо, був безсилим. Разом з іншими пораненими солдатами він лежав на кушетці в холодному коридорі. Повз них проходили відвідувачі. Слава скаржився на спрагу, просив у медсестри чаю, але безрезультатно, -- говорить Олександра. -- Тож спочатку я напоїла його та нагодувала. Потім вирушила до адміністрації лікарні, щоб дізнатися, чому до наших захисників таке жахливе ставлення. Варто було підняти шум, як відразу знайшлося місце в палаті.

У лікарні "Касперу" перелили 1200 мілілітрів крові, встановили на праву ногу апарат зовнішньої фіксації. Потім у київському госпіталі зашивали рани на руці й лівій нозі. Але праву ногу врятувати так і не вдалось. "Після ампутації з'явились фантомні болі. Відсутню частину ноги наче вивертало, мене кидало то в жар, то в холод. Це посилювалось уночі, тому не міг спати", -- зауважує В'ячеслав.

Згодом він почав ходити за допомогою милиць. Потрапив до Лікарні святого Луки (Перше ТМО міста Львова), де продовжив лікування. Після реабілітації в НРЦ "Незламні" торік у грудні отримав тимчасовий протез.

Спочатку йому було нелегко — після двох годин носіння протеза нога починала відчувати дискомфорт. Проте з часом він звик. Тепер молодший сержант В'ячеслав Каспрович, якому 27 років, проводить цілий день на протезі, чекаючи на виготовлення постійного. "Коли отримаю новий протез, планую повернутися до свого підрозділу, де мені запропонували посаду заступника командира роти з повітряно-десантної підготовки", — ділиться він.

Подружжя Каспровичів мріє про донечку, але наразі відкладає батьківство. "Ми складали присягу, тож найперше маємо робити все можливе задля перемоги. А тоді реалізуємо свою мрію", -- додає 23-річна Олександра.