Настоятель францисканців в Україні: суспільство шукає духовну підтримку.

Настоятель провінції Ордену Братів Менших Францисканців в Україні в інтерв'ю для ватиканських медіа акцентував увагу на значущості харизми святого Франциска з Ассізі в контексті війни в Україні. Він також поділився основними пріоритетами душпастирської діяльності в цей складний період.

с. Аліна Анастасія Петраускайте, SCM - Ватикан

"Сьогодні ми зосереджуємося на важливості вислуховування, підтримки та молитви за тих, хто втратив близьких на фронті або пережив значні втрати. Людям необхідні віра і духовна підтримка", - зазначив о. Бенедикт Свідерський, настоятель провінції Святого Архангела Михаїла в Україні Ордену Братів Менших Францисканців. У бесіді з ватиканськими медіа він поділився інформацією про те, як францисканський орден розділився на три гілки, які зміни відбулися у служінні братів в Україні з початку повномасштабного вторгнення, а також про значущість харизми святого Франциска в сучасному світі.

Отче Бенедикте, чи не могли б ви пояснити, чому в Ордені Францисканців виникло три різні гілки? Яка їхня особливість?

Ми добре розуміємо: де є люди, там завжди присутня людська вразливість. Ісус Христос заснував єдину Церкву, яка за своєю суттю є цілісною та неподільною. Проте згодом, через людські слабкості, виникли різні конфесії. Схожа ситуація сталася й в нашому ордені. Святий Франциск живав Євангелієм і шукав Ісуса Христа, не маючи на меті заснування ордену. Він просто слідував за Христом, керуючись покликом свого серця, і за ним почали йти інші. Братів стало настільки багато, що, за свідченнями біографів, ще за життя святого Франциска на одну з капітул зібралося близько п’яти тисяч осіб. Це була величезна спільнота. Уявімо момент, коли святий Франциск залишає цей світ. Після нього тисячі прихильників, які бажають йти за Христом, починають інтерпретувати цей шлях по-своєму. На початку офіційного поділу ще не було, але одразу після смерті Франциска частина братів почала говорити про необхідність постійних монастирів. Вони брали приклад з бенедиктинців — потужного ордену в Італії, який мав великі монастирі. Дивлячись на них, деякі брати вирішили: "Ми також потребуємо монастирів для молитви, прийому людей і спільного життя". Таким чином, виникла назва "конвентуальні" — від слова "конвент", тобто монастир. Це ще не був юридичний поділ: лише частина братів почала об'єднуватися та зводити різні монастирі. Інші ж обрали інший спосіб життя — в легких наметах, тимчасових спорудах або ж поряд з іншими монастирями. Так почали з’являтися перші відмінності в поглядах, які згодом трансформувалися в організаційні. У XVI столітті відокремилися капуцини. Назва "капуцини" походить від італійського слова cappuccio (капюшон) — вони й сьогодні носять габіт з великим капюшоном. Ці брати прагнули жити більш радикально. Якщо порівнювати три гілки, то Орден Братів Менших є поміркованою серединою; конвентуальні обрали шлях стабільного монастирського життя; а капуцини прагнули максимально радикального наслідування Франциска в бідності та простоті. Згодом з’явилися численні інші течії. Навіть сам Орден Братів Менших ділився на обсервантів, реформатів тощо. Часто різні провінції мали свої унікальні харизми. Папа Лев XIII вирішив завершити тривалий процес внутрішніх реформ Ордену. Апостольською Конституцією Felicitate quadam від 4 жовтня 1897 року він об’єднав усі обсервантські реформи в єдиний Орден Братів Менших (OFM), формуючи сучасну структуру Першого Францисканського Ордену, що складається з трьох самостійних орденів: Ордену Братів Менших (OFM), Ордену Братів Менших Конвентуальних (OFMConv) та Ордену Братів Менших Капуцинів (OFMCap). В історії ці поділи часто супроводжувалися болісними суперечками за монастирі та майно. Але сьогодні, незважаючи на численні трансформації, ми прагнемо повернутися до єдиного джерела — до святого Франциска та до того єдиного Уставу, який він залишив і який затвердила Церква. Сьогодні між нами панує глибока співпраця, діалог і спільні ініціативи, адже те, що нас об'єднує, значно переважає те, що роз’єднує.

Коли Орден Менших Братів почав свою діяльність в Україні? Чий з ваших братів зробив значний внесок в історію Церкви на українських землях?

Існує два етапи становлення: давній (історичний) та сучасний. Давній період налічує XV століття, коли у 1453 році святого Яна Капістрана запросили до Кракова з метою поширення харизми "обсервантів". З Кракова він разом із своїми учнями вирушив на схід, де заснував перші монастирі на сучасних українських землях, зокрема у Львові у 1460 році. Поступово мережа монастирів розширилася, і до XIX століття їх налічувалося близько 40. Існувала навіть окрема провінція Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії, яку в народі називали Руською, на честь Київської Русі. Проте внаслідок війн та закриття монастирів, ця структура була втрачена. Сучасна історія відновлення ордену пов'язана з отцем Мартиніаном Дажицьким. Після Другої світової війни він прибув на територію радянської України, де за свою діяльність зазнав репресій і відбував покарання на Колимі. Після звільнення у 1953 році, незважаючи на те, що був громадянином Польщі, отець Мартиніан вирішив залишитися в Україні, щоб підтримувати вірних у Вінницькій області. Спочатку він служив у селі Мурафа, а згодом, після переведення в меншу парафію у Городківку, залишився там на понад 40 років. Його діяльність стала основою для відновлення францисканського життя в Україні. Під час комуністичного режиму він таємно відвідував Одесу та інші регіони, ділячись знаннями про святого Франциска з семінаристами, які навчалися в Ризі та Каунасі. З моментом здобуття Україною незалежності у 1991 році, в країні вже налічувалося близько 15 українських братів. У 1993 році була заснована кустодія Святого Архангела Михаїла, до якої з Польщі приїхало багато братів для підтримки. Лише тоді вони змогли відкрито носити свої чернечі габіти і свідчити про своє покликання. У 1990-х роках спостерігався значний зріст покликань, і вже у 2004 році була проголошена нова автономна провінція Ордену Братів Менших Святого Архангела Михаїла в Україні, з центром у Житомирі.

Ви є представником місцевих спільнот – справжнім втіленням української культури. Скільки українців проживає в цій провінції на даний момент? Яка загальна чисельність населення, і скільки монастирів ви маєте?

Я родом із Житомира. Моє покликання стало міцнішим після того, як наш монастир повернули в управління ордену, і за це я щиро вдячний єпископу Яну Пурвінському та місцевим парафіянам. Я часто відвідував братів у своїй рідній парафії. Наразі майже всі брати в нашій провінції є місцевими жителями, адже тільки троє з Польщі, а решта 60 - українці (включаючи семінаристів, нас загалом 63). Серед нас п’ять семінаристів, один диякон, двоє братів, які ще не стали священниками, решта ж - це священики, що викликано великими потребами в душпастирстві. В Україні ми маємо 15 монастирів, більшість з яких розташовані в центральних, північних і західних регіонах, а також на Закарпатті. На сході країни діє лише один монастир, розташований у Сумській області. Оскільки Римо-Католицька Церква в Україні є меншістю, майже кожен наш монастир також відповідає за парафіяльний храм.

Як трансформувалося служіння ваших колег з часу початку повномасштабного вторгнення? Які основні пріоритети у їхній діяльності?

Служіння за часи повномасштабної війни зазнало значних змін. У перші роки наші зусилля зосереджувалися на соціальних і гуманітарних аспектах: ми допомагали переселенцям, організовували евакуацію та доставляли гуманітарні вантажі, отримуючи підтримку від численних добродіїв з Польщі, Італії, Хорватії та інших країн. Проте з часом ми усвідомили, що війна триває, і наша роль як священників полягає в наданні духовної підтримки. Багато з нас пройшли курси з психології, навчалися подоланню наслідків травм війни та роботи з військовими, а також завершили навчання в школі капеланства. Адже людина потребує не лише фізичної підтримки, а й духовної. Тому сьогодні ми акцентуємо увагу на вислуховуванні, підтримці та молитві з тими, хто втратив близьких на фронті чи пережив тяжкі втрати. Людям необхідні віра і духовна опора. Проте соціальна робота залишається важливою частиною нашої діяльності. Завдяки нашому ордену функціонують безкоштовні кухні для нужденних, а також роздаються продуктові набори. У деяких маленьких населених пунктах наші парафії залишаються єдиним місцем, де переселенці можуть отримати гуманітарну допомогу. Якщо на самому початку війни, в перші два роки масштабного вторгнення, основною метою було гуманітарне служіння, то тепер ми знову зосереджуємося на духовному служінні, яке має значно глибше значення.

Яким чином харизма святого Франциска залишається важливою для України сьогодні?

Життя святого Франциска стало результатом його глибокої особистої зустрічі з живим Богом та безмежної любові до Ісуса Христа. Він став першим офіційно визнаним стигматиком, носієм ран, які символізують страждання Ісуса. Цю благодать він отримав, молячись на горі Ла Верна, де просив Господа дати йому відчути ту ж саму болючу любов, яку Христос проявив до людства на хресті. Ділитися цією божественною любов’ю є особливо важливим у контексті сучасної України. Крім того, ключовими рисами його харизми є автентичність та внутрішня свобода. Франциск умів бути чесним із самим собою, що надавало йому можливість слідувати Божому поклику, а не сліпо підкорятися вимогам часу чи суспільства. Його служіння бідним також мало велике значення; він щиро любив тих, хто страждає, і був готовий віддати останнє для допомоги потребуючим. Це служіння є прямою відповіддю на виклики, з якими стикаються нинішні переселенці та жертви війни. Нарешті, важливим аспектом його життя було братерство. Францисканці живуть у спільнотах, де разом моляться, працюють і розділяють їжу. Це є яскравим прикладом взаємної підтримки, солідарності та братньої відповідальності, які є надзвичайно необхідними для сучасного українського суспільства та волонтерських ініціатив.

Чим особисто Вас приваблює святий Франциск?

Мене особливо вражає автентичність і дух свободи Франциска. Він відчув божественний заклик, жив щиро і втілив найцінніший дар, який Господь надав людству – вільну волю, направивши її на благо Царства Божого.

Чого навчив Вас час війни?

На початку масштабного вторгнення я активно занурився в гуманітарну діяльність, подорожуючи за кордон і доставляючи допомогу. Проте згодом я усвідомив, що є професійні організації, такі як "Карітас" та інші благодійні фонди, які виконують цю роботу набагато ефективніше. Тому я вирішив повернутись до своєї духовної складової, до свого першого покликання - бути священником. Це має для мене величезне значення. Війна продемонструвала, наскільки важко пережити цю трагедію лише на людському рівні. Але коли ти йдеш разом з Богом, на всі випробування дивишся зовсім іншими очима. Наш орден поєднує контемплятивний і місійний підходи: це симбіоз молитовного та духовного життя з активною місійною діяльністю. Крайнощі ніколи не приносять користі, і війна стала для мене нагодою знайти цю "золоту середину". Вона виявляє людську вразливість, але також свідчить про те, що, йдучи через життя з Богом, можна подолати будь-які труднощі. Головне питання - з ким ти рухаєшся вперед.