"Всі були розстріляні, крім юнака, який зізнався, що він та його друзі не будівельники, а бійці тероборони", -- сказала дружина загиблого в Бучі.

Коли розпочався повномасштабний напад, моя родина, я, мій чоловік Андрій і наш син Роман, вирішили створити укриття, аби захиститися від обстрілів, -- поділилася Наталя Вербова в інтерв'ю "ФАКТАМ". -- Проте вже наступного дня, 25 лютого, наш син отримав дзвінок від свого друга Василя, з яким вони разом вчилися з п'ятого класу в гімназії. Василь повідомив, що його сім'я вирушає в Закарпаття і запропонував нам приєднатися до них. Він зазначив, що незабаром завітає до нас, і у нас буде близько півгодини на збори.

Я запитала чоловіка: "Які у нас плани?" — "Звісно, вирушайте," — відповів Андрій. Важливий момент: у Василя в автомобілі було лише два вільних місця. Я сіла на задньому сидінні разом з мамою Васі, Наталією Іванівною, а наш кіт також знайшов собі місце там. Мій син розмістився спереду, поруч зі своїм другом. Вирушили 25 лютого приблизно о 16:00. Ми міцно обнялися з Андрієм. Він пообіцяв, що збереться з речами й вирушить за нами на нашій машині. Ми поїхали, а Андрій залишився біля воріт, спостерігаючи за нами.

До Закарпаття ми добиралися 36 годин (тільки дорога до Житомира зайняла 10 годин). З дороги я багато разів телефонувала чоловіку: "Андрюша, виїжджай", "Андрюша, ти вже виїхав?" А він мені: "Так, добре". Сфотографував свій рюкзак і мій паспорт (бо я забула документ вдома), прислав ці знімки мені -- мовляв, майже готовий в дорогу. Але так і не поїхав...

Чи стало для вас несподіваним те, що Андрій вирішив приєднатися до тероборони?

Він не розповів мені про своє рішення вступити до територіальної оборони. Тоді багато жителів Бучі об'єдналися для захисту рідного міста. Вони стали будувати блокпости (на вулиці Яблунській було кілька з них), організували чергування, допомагали людям евакуюватися та займалися волонтерством, приносячи їжу і ліки. Я чув, що не всіх охочих приймали до тероборони. Мій Андрій вже мав 55 років, міг би залишитися вдома, але вирішив піти, і його прийняли.

Коли чоловік зник з вашого життя і перестав відповідати, чи відчули ви, що з ним могло статися щось погане?

-- Певно, ні. Російські нелюди вбили його і сімох його товаришів 4 березня. Рано вранці того дня він поговорив телефоном з моєю мамою -- вона йому подзвонила. Андрій сказав їй, що треба почистити всі чати в телефоні й попросив, щоб йому не дзвонили, бо він з товаришами опинився в окупації, тому дзвінки можуть їх видати й, можливо, нашкодити тим, хто телефонує. Відтоді мій чоловік перестав виходити на зв'язок.

Чи вдалося комусь з бійців тероброни вижити?

Вижили лише двоє: середнього віку чоловік на ім'я Іван Скиба та юний хлопець, якому тоді було близько 18 чи 19 років. У той драматичний момент він виявив слабкість і зізнався окупантам, що разом із товаришами вони не є будівельниками, а тероборонцями. Не буду розголошувати його прізвище. Я зустрічала його під час слідчого експерименту на місці трагедії, де проводили розслідування щодо його дій.

Також зверніть увагу: Знайомі та свідки злочину поділилися історією про жінку з червоним манікюром, яка була вбита в Бучі, а її фото стало відомим у всьому світі.

Яким чином Іван Скиба зумів вижити?

Чудом. Насправді, мені досі не вдалося поспілкуватися з ним, тому я не отримала жодної інформації безпосередньо від нього. Як мені відомо, ще в березні 2022 року Скиба разом із родиною виїхав до Польщі і досі не повернувся. Він зателефонував мені лише один раз у 2023 році, під час річниці загибелі хлопців. Тоді ми організували мітинг пам'яті на місці їх загибелі, прийшло багато людей, був священик. Саме в той момент надійшов дзвінок від Скиби, але ми не встигли поспілкуватися. Я писала йому кілька разів, але це не дало жодного результату.

Він встановив зв'язок з представниками ЗМІ?

Отже, завдяки інтерв'ю, які Іван Скиба дав засобам масової інформації, я отримала важливу інформацію про те, що сталося з моїм чоловіком та його друзями. Ось як все відбувалося: третього березня російські війська вторглися в Бучу. На вулиці Яблунській було менше десяти бійців територіальної оборони, які мали лише одну рушницю на всіх. Тому намагатися чинити збройний опір сотням озброєних десантників було б рівнозначно самогубству.

Власник одної з садиб на Яблунський запропонував хлопцям сховатись у нього в підвалі. Вони погодились. Тож ночували в тому підвалі. Як я вам вже сказала, наступного ранку Андрію подзвонила моя мама, і вони поспілкувалися.

Невдовзі до укриття вдерлися російські десантники. Хлопців побили, відібрали мобільні телефони та взуття. Об 11-й годині камери спостереження на вулиці зафіксували, як бійців тероборони ведуть до адміністративної будівлі на Яблунській, 144, де окупанти створили свій штаб і катівню. Кожен з молодих людей, зігнувшись, тримав одну руку на голові, а іншу — на поясі того, хто йшов попереду. Іван Скиба розповідав журналістам, що солдати вигукували: "Вы бандеровцы! Вы хотели спалить нас "коктейлями Молотова"! Мы спалим вас живьем!"

Під впливом цього тиску молодий чоловік не витримав і виявив, що він та його друзі не є будівельниками.

Він відкрив правду після того, як російські загарбники розстріляли одного з бійців тероборони - Віталія Карпенка. Його зізнання уберегло молодого чоловіка від загибелі - орки вирішили його відпустити, однак для інших чоловіків його слова стали практично смертельним вироком.

Наступні події розгорталися наступним чином: російські десантники затягли в приміщення Івана Скибу та мого чоловіка. Івану наділи на голову відро, змусивши його нахилитися та притиснути лоб до стіни. Потім почали класти йому на спину цеглини. Врешті-решт, він не зміг витримати і впав. Іван чув, як окупанти погрожували моєму чоловікові, що вистрілять йому в ногу.

Читайте також: "Нестримне насильство Путіна не знає меж": у Європі вимагають провести міжнародне розслідування "Різанини в Бучі"

Варто зазначити, що окупанти зібрали місцевих мешканців біля будівлі на вулиці Яблунській, 144, з певною метою. Серед них була й однокласниця мого чоловіка, Ірина Волинець, яка стала свідком подій. Після звільнення Бучі я відвідувала цю будівлю разом з Іриною. Вона підтвердила, що мій Андрій ще дихав, лежачи на землі, оточений калюжею крові та якимось простирадлом. Ірина відчула, що він дивиться на неї, але не змогла нічим допомогти. Я зізнаюся, що спочатку була на неї розчарована, але тепер розумію, що в тій критичній ситуації вона не могла нічого вдіяти для Андрія. Ірина також показала мені місце, де він лежав.

В той час сталася ще одна небезпечна подія, яка, на щастя, закінчилася благополучно. Орки захопили сина Ірини на ім'я Слава і поставили його поруч із тероборонівцями. Слава, учасник АТО, був у берцях. Окупанти змусили його зняти взуття та запитували, звідки в нього ці берці. Ірина просила про звільнення сина. Тоді вороги запитали тероборонців, чи є Слава їхнім. Вони відповіли, що ні. Після цього Славі дозволили піти.

Чи намагалися тероборонівці втекти?

- Спробував втекти один з них, але врешті врятувався інший. У своїх інтерв'ю Іван Скиба розповів, що російські солдати радились, що робили з тероборонівцями. Вирішили вбити. Хлопців завели у двір будівлі по Яблунській, 144. Там вже лежало тіло людини, яку розстріляли раніше.

Хлопці попрощалися між собою. Раптом один із них — Анатолій Приходько — різко побіг утікаючи. Орки відкрили вогонь і вразили його, після чого почали стріляти по інших. Згодом добивали тих, хто залишився.

-- Серед хлопців, яких вони тоді розстріляли, був Іван Скиба. На щастя, йому чудом вдалося врятуватися?

Схоже, що так і є. Він поділився з журналістами, що його вразило в бік. З усіх сил намагався стримати дихання, аби не видати себе, адже йому потрібно було залишатися непоміченим. Коли вбивці нарешті пішли, Іван почав повзти до паркану, зумів перелізти через нього і потрапив у сад. Після цього він подолав ще один паркан і досяг покинутого будинку. Всередині знайшов медикаменти, обробив свою рану і змінився в одяг, який залишився в домі.

Того ж вечора в той будинок увірвалися інші російські солдати. Іван сказав їм, що поранення отримав через обстріл. Його привели на Яблунську, 144, посадили в підвал, в якому утримували місцевих мешканців. Через пару днів людям дозволили звідти піти. Іван прийшов додому. Незабаром з родиною зміг евакуюватися і виїхати в Польщу. Приблизно така історія порятунку Івана Скиби.

-- Коли ви дізналися, що ваш чоловік загинув?

- Вже після звільнення Бучі. А до того шукала його. Дзвонила, писала повідомлення: "Де ти? В мене твій ланцюжок, амулет теж. Я тебе від всього поганого оберігаю. Ми за тебе молимося. Чекаємо твого дзвінка. Напиши нам хоча б пару слів". Тоді мій Андрій був вже вбитий.

Як згодом з'ясувалося, тіла вбитих тероборонців залишалися на подвір'ї до моменту, коли Бучу звільнили від окупаційних військ.

-- Ви згадали амулет. Який в Андрія був оберіг?

-- Амулет на ланцюжку з образом Діви Марії.

Чи бачите ви Андрія у снах?

Уперше він з'явився мені у сні 7 березня 2022 року. Уві сні я побачила Ісуса, одягненого в біле довге вбрання. Він тримав на руках тіло, загорнуте в білі простирадла з легкого матеріалу, яке ніжно колихалося на вітрі. Ісус звернувся до мене словами: "Це Адріан". Я не могла змиритися з думкою, що його більше немає серед нас. Згодом я знайшла пояснення цьому сну: Андрій загинув, і Господь забрав його до себе.

Наступного разу побачила Андрія уві сні, коли ми з сином вже повернулися в Бучу. З нашого дому видно через паркан вулицю. Мені приснилось, що бачу, як по вулиці йде мій Андрій. Я його покликали: "Андрюша, йди додому". А він пройшов повз і попрямував в напрямку кладовища (ми живемо неподалік від цвинтаря).

Ознайомтеся також з матеріалом: "Військові загарбники увірвалися до оселі, де на ліжку знаходилася 90-річна жінка, та вистрілили їй у голову": свідчення трунаря Ігоря Середи про жахливі злочини російських військ у Бучі.

Запитаю про ті радісні часи, що вже минули. Як ви вперше зустрілися з Андрієм?

-- Вийшло так, що я спершу познайомилась з його мамою, а вона познайомила мене з Андрієм.

Схоже, ви їй припали до душі, і вона доклала зусиль, щоб ви познайомились із її сином?

Здається, що все саме так і було. Вона запросила мене в гості, і я вирушила до них. Приїхала з певною метою. Варто зазначити, що в 1990-х роках у Бучі на склозаводі виготовляли колби для термосів, тоді як у Тернопільській області, де я мешкала, виробляли обойми (корпуси) для термосів. Дехто обмінював колби на обойми, а інші, навпаки, обойми на колби.

Ми познайомилися з мамою Андрія на базарі в Чернівцях. Я продавала там термоси -- мала такий приробіток. Ми з нею поспілкувалися, обмінялися телефонами й домовилися, що я навідаюсь до неї у справах.

Я приїхала в Бучу, якраз тоді, коли Андрій повернувся з рейсу -- він був моряком дальнього плавання. Так з ним й познайомилися. Ми зустрічалися не надто довго. Спершу він приїхав в до мене в Тернопіль, побув декілька днів і незабаром відправився в черговий рейс в море. Часто дзвонив, а коли повернувся з плавання, зробив мені пропозицію. Вийшло так, що освідчився під час нашої третьої зустрічі.

Чи продовжив ваш чоловік свою морську кар'єру після весілля?

Ні. Саме після весільної церемонії він вирішив завершити свою кар'єру, оскільки в 1996 році державне підприємство Чорноморське морське пароплавство переживало складні часи. Андрій почав шукати нові можливості в іншій сфері. Він мав золоті руки і потужне бажання працювати. Тож влаштувався на підприємство, що займалося виготовленням дверей і вікон. У цій справі йому вдавалося чудово. Згодом він переключився на меблі, зокрема на їх реставрацію. Чоловік отримував задоволення від роботи з деревом. Він виконував індивідуальні замовлення, створюючи меблі для кухонь, комоди, шафи-купе та інші вироби. Самостійно проєктуючи та здійснюючи розрахунки, він вкладав у кожну річ частину своєї душі.

У нашому домі практично все створено його власними руками. Будинок має нестандартні розміри, тому перше, що він зробив, це встановив нові двері. Крім цього, Андрій утеплив стіни мінеральною ватою і пінопластом, відремонтував кімнати, поклав плитку на кухні, а в спальнях - ламінат. Він також організував водопостачання та каналізацію, виготовив меблі для кухні та вимостив доріжку на подвір'ї плиткою. Він завжди досягає успіху у всіх своїх починаннях.

-- Когось з російських десантників, які розстріляли тероборонівців, вдалося покарати?

-- Цю справу веде Державне бюро розслідувань. Існує таємниця слідства, тож поки що багато чого не можна розповідати. Я вірю, що злочинці (зокрема, з 234-го десантно-штурмового полку) будуть покарані. Принаймні, декого з них вдалося вирахувати журналістам -- по відео з камер відеоспостереження та телефонним дзвінкам, адже вбивці дзвонили до себе в росію з телефонів, які забрали у своїх жертв. Є інформація, що частина нелюдів вже загинула.

Дивіться також: "Складається враження, що вбивства відбувалися для задоволення": у Бучі виявлено відеозапис з обличчями агресорів, винних у жахливих злочинах.

Хоча з того моменту, як Андрій пішов з життя, минуло вже чотири роки, я все ще шукаю його серед людей. Нещодавно я натрапила на безхатька в підземному переході. Мій чоловік був досить худорлявим, і цей чоловік виглядав схоже. Я зупинилася, щоб придивитися пильніше – він дійсно нагадував його. В мені жевріє надія на диво, що, незважаючи на все, мій Андрій ще живий. Хай навіть у вигляді безпритульного, пораненого або з інвалідністю... Головне, щоб він був живий. Це неймовірно болісно усвідомлювати, що рідної людини більше немає, що я більше ніколи не зустріну її, не скажу ті слова, які залишилися невисловленими.

Також хочу зазначити, що на четверту річницю трагедії, яка забрала життя мого чоловіка та його побратимів, у Бучі відбулася хресна хода. Про цю подію зробили репортаж на одному з японських телеканалів.