(ВІДЕО) "Для хлопців він став і батьком, і матір'ю": розповідь про командира з позивним "Бармалей".

У 2014-му він поїхав на війну молодим офіцером і майже нічого не боявся. Тепер пояснює: не тому, що був особливо сміливим. Просто не розумів, чим усе це може закінчитися.

Протягом останнього десятиріччя Володимир Брижак, відомий під позивним "Бармалей", витримав серйозне поранення і очолював підрозділ з 153 військових. Незважаючи на всі труднощі, він все ще зберігає легку усмішку на обличчі і не цурається жартувати.

Володимир походить з Кривого Рогу. Своє рішення стати військовим він прийняв ще в дев'ятому класі. Після цього вступив до військового ліцею, а згодом продовжив навчання в Національній академії Державної прикордонної служби України. Протягом чотирьох років він здобував знання в галузі охорони та захисту державного кордону, а також додатково вивчав спеціальність офіцера-кінолога.

Після випуску у 2013 році потрапив до Кінологічного навчального центру. Викладав кінологію, працював із собаками різних напрямів - від розшуку людей до виявлення наркотиків та вибухових речовин. А вже наступного року одним із перших зголосився їхати на передову.

Підрозділ Володимира утримував свої позиції в околицях Бірюкового, а потім разом із військовими Збройних Сил України здійснював штурм стратегічних об'єктів на Луганщині.

Тоді він був молодим офіцером і ще не до кінця розумів, що таке війна.

"Тоді я був ще молодим і не зовсім розумів, з якими викликами мені доведеться зіткнутися. Страх відходив на задній план, а на обстріли я майже не реагував," - ділиться спогадами прикордонник.

27 липня 2014 року підрозділ Володимира потрапив під інтенсивний артилерійський вогонь, який не вщухав майже всю ніч. Ранком один зі снарядів вибухнув у кількох метрах від нього.

Уламок влучив у голову. Він втратив свідомість приблизно на сорок хвилин.

Брат по зброї, що перебував поруч у бліндажі, старався повернути його до свідомості, а потім передав по рації повідомлення про те, що в укритті є "двохсотий".

Володимир самостійно прийшов до свідомості.

"Віталію, хто ж виявився 200-м, якщо ми лише двоє в окопі?" - поцікавився він.

Побратим відчував легкий шок, але водночас був радий, що його друг залишився живим.

Володимир спочатку недооцінював серйозність свого поранення: його руки й ноги не постраждали, а на обличчі був лише маленький поріз. Проте, після обстеження в лікарні з'ясувалося, що в його голові застряг фрагмент розміром близько 7 на 8 міліметрів. Цей уламок все ще залишився там.

Через наслідки поранення Володимир майже не бачить правим оком, а уламок час від часу нагадує про себе за несподіваних обставин. Одного разу це сталося під час проходження контролю в аеропорту Нью-Йорка: металодетектор спрацював, однак після перевірки працівники служби безпеки з'ясували причину й дозволили йому пройти далі.

Через вісім років після отримання цього поранення розпочалась масштабна агресія.

Ранок 24 лютого Володимир провів удома, в оточенні дружини та сина. Після того, як отримав тривожний дзвінок, він швидко вирушив до прикордонного загону, де тоді формувалися підрозділи для виконання військових завдань.

У квітні Володимир приєднався до бойового підрозділу, а вже в червні, як частина зведеного загону Мукачівського прикордонного управління, вирушив виконувати службові обов'язки. Спочатку він служив на Житомирщині, забезпечуючи охорону державного кордону, а згодом переїхав на Лиманський напрямок та в околиці Чернещини.

Володимир уже командував ротою. У його підрозділі було 153 військовослужбовці. Найстаршому 59 років, наймолодшим - трохи за двадцять.

Ротний знав кожного: позивний, ім'я, по батькові, звідки родом. Знав телефони. Багато хто залишав його номер своїм дружинам, батькам і родичам. Дехто телефонує йому й досі.

Для своїх підлеглих він був не просто лідером.

"Для хлопців я став і батьком, і матір'ю. Я був готовий віддати за них усе, що мав," - зазначає Володимир.

Найскладнішим, зізнається Володимир, було знайти індивідуальний підхід до кожного. Адже всі люди різні: зі своїми характерами, страхами, звичками та переживаннями. Проте з часом і досвідом він навчився краще розуміти підлеглих та знаходити потрібні слова навіть у найскладніших ситуаціях.

Коли новоприбулі бійці боялися виходити на позиції, Володимир нагадував їм про побратимів, які чекали на заміну.

"Не підеш ти - хлопці залишаться там довше. А за кілька днів уже вони прийдуть змінювати тебе", - пояснював він.

Для Володимира це є основоположним принципом взаємної відповідальності, на якому базується робота підрозділу.

"У нас велика прикордонна родина - 153 бійці. Не дай Боже, щоб у цій родині хтось когось підвів".

Під час обстрілів доводилося діяти жорсткіше. Якщо людина панікувала, кілька різких слів допомагали їй опанувати себе, зосередитися та продовжити виконання завдання.

"У такий момент її потрібно повернути до реальності", - пояснює Володимир.

На Південно-Слобожанському напрямку його підрозділ упродовж двох днів спостерігав за укриттям на краю лісосмуги, де накопичувалися російські військові. Коли їхня кількість сягнула близько пів сотні, прикордонники оцінили ситуацію та завдали удару безпілотником.

Володимир розповідає про ці моменти з холодною головою. Для нього це невід’ємна складова військової діяльності: виявити супротивника, оцінити ситуацію, прийняти рішення та взяти на себе відповідальність за його виконання.

Одного разу, коли він повертався з командно-спостережного пункту, його машина зупинилася перед ямою на дорозі. У саме цю мить перед лобовим склом пронісся ворожий FPV-дрон і впав у кущі. Якби він не зупинився, наслідки могли б бути зовсім інші.

"Схоже, мій небесний охоронець тоді промовив: 'Не квапся', - ділиться спогадами Володимир."

Навіть коли йдеться про ризиковані ситуації, він ділиться своїми історіями без зайвих емоцій. Саме такий у нього стиль.

Попри все пережите, Володимир не втратив оптимізму. Каже, що таким був змалку: часто усміхався і вірив, що навіть найскладніші випробування можуть привести до чогось доброго.

Війна залишила свій відбиток на його житті, проте основні цінності залишилися незмінними. Для Володимира найважливішими завжди були його батьки, родина, восьмирічний син, а також побратими, з якими він подолав найскладніші випробування.

Сьогодні він виховує сина. Коли його запитують про майбутнє, Володимир не говорить про кар'єру, посади чи нагороди. Його найбільша мрія - виростити хлопчика, дати йому добру освіту та допомогти впевнено стати на ноги.

"Я лише прагну бачити, як мій син усміхається від щастя."

Обговорюючи завершення конфлікту, Володимир в першу чергу думає про інших. Його мрія полягає в тому, щоб військовослужбовці, які зараз виконують свої обов'язки на передовій, мали можливість повернутися до своїх близьких і знову насолоджуватися мирним життям — без війни не лише зовні, а й у своїх серцях.

Приєднуйся до Мукачівського прикордонного загону! Зателефонуй за номером: 066-020-26-62.