Володимир Міненко — актор і учасник бойових дій.

На старті 2023 року я з великим задоволенням відправився до ТЦК.

Володимир Міненко, відомий під позивним Актор, провів два роки в розвідці десантно-штурмових військ, здебільшого виконуючи завдання на Запорізькому напрямку. Після отримання тяжких травм і тижневого перебування в реанімації, він повернувся до Києва більше року тому.

Сьогодні 39-річний артист готується до своєї ролі у третій постановці, яку ставить режисер Давид Петросян в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка. Як і в попередніх виставах "Поліандрія" та "Троянство", знову буде піднята важлива тема взаємодії між українськими захисниками та цивільними, а також ставлення до тих, хто бореться проти російської агресії.

Володимир Міненко вперше надає вичерпний коментар Укрінформу про свою службу в Збройних силах України та ділиться причинами, чому після фронтових подій не прагнув знову виходити на сцену.

У столичному районному територіальному центрі комплектування в Києві утворилися черги з близько 200 осіб, які бажали приєднатися до Збройних Сил України.

Володимире, після того як вас звільнили в запас через отримане поранення, ви не відчували прагнення повернутися на сцену. Чому так сталося? Що змусило вас знову повірити в необхідність продовжувати свою акторську кар'єру?

Я провів два роки на фронті, зазнавши чимало поранень. Коли повернувся, зовсім не прагнув знову потрапити на сцену. Мене мучила невизначеність — не знав, де і як можу бути корисним. Раніше я активно виступав у незалежному Центрі сучасного мистецтва "Дах" під керівництвом Владислава Троїцького, беручи участь у таких проєктах, як "Річард III. Пролог", містерія "Пролог до Макбета", "Одруження" за Гоголем та багатьох інших.

Після того, як я повернувся з фронту, одного разу на вулиці натрапив на режисера Давида Петросяна. Ми трохи поспілкувалися про різні речі, а потім розійшлися. Пізніше він зателефонував мені з пропозицією: "Володю, а ти не бажаєш спробувати себе в ролі актора?" Мова йшла про виставу "Поліандрія", основану на сучасній п'єсі Сергія Кулибишева.

З давньогрецької мови переклад слова є терміном, яким називають рідкісну форму полігамії, коли жінка перебуває в декількох шлюбних союзах із різними чоловіками. Вистава розповідає про вчительку Полю, до якої після війни несподівано повертаються, замість її чоловіка Андрія, двоє: той, якого вона звикла бачити раніше, та зовсім незнайомий, якого сформували воєнні будні в ЗСУ. Тобто це дослідження складних стосунків між людьми, яких змінила сучасна російсько-українська війна, представлене театральною мовою.

Зрозуміло, що ця тема мені близька: якими ми - і військові, і цивільні - стаємо після пережитих випробувань? Суспільство переважно не знає, як сприймати ветеранів і тих захисників, які повертаються з травмами. Тому я долучився до створення "Поліандрії" як запрошений актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

Коли і яким чином ви, як актор, стали частиною захисників України?

Перед стартом повномасштабної війни я залишив театр "Дах", завершивши свою історію там. Після 24 лютого 2022 року я тричі звертався до військкомату, поки, нарешті, не отримав запрошення.

Я живу на лівому березі Києва. З початком повномасштабної війни, як і багато інших, намагався приєднатися до територіальної оборони. Брав участь в облаштуванні бліндажів для військових, допомагав сусідам з продуктами харчування (адже кілька місяців у столиці спостерігався дефіцит товарів та медикаментів) і навіть постачав сигарети тероборонівцям.

В ТЦК Дніпровського району скупчення людей сягало до 200 осіб. Проте мене не взяли на службу, оскільки я не мав відповідного досвіду. Відчуття безпорадності було настільки сильним, що здавалося, ніби я нікому не потрібен.

Коли театр припинив своє існування, мене охопила глибока печаль. Я прагнув втекти від усіх, не бажаючи, щоб оточуючі мене бачили. Вирішив знайти роботу на ніч у Новій пошті, аби залишитися в тіні.

Повістка прийшла взимку. На старті 2023 року я з великим задоволенням відправився до ТЦК.. Дуже швидко прйшов ВЛК. І мене відібрали в десантно-штурмові війська. Далі в ДШВ пройшов відбір у розвідку: із шестисот людей обрали чотирнадцять.

Як довго ви провели в навчальному центрі?

- Дуже боявся, що я фізично не витягну. Нас дуже добре готували у 199-му навчальному центрі в Житомирській області. Три з половиною місяці я відточував, наприклад, стрибки з гелікоптера. Водночас були ті, хто дуже швидко проходили нашу "учебку", зокрема, після навчання в Британії.

Цей час став періодом контрнаступу в Запоріжжі. Я ще завершував свою підготовку в навчальному центрі, але вже дізнався, що мої товариші, з якими я розпочинав військові навчання, не дожили до цього моменту...

ВИКОНУВАВ БОЙОВІ МІСІЇ В ЗОНІ МАЛОЇ ТОКМАЧКИ, ОРІХОВОМУ, ВЕРБОВОМУ, РОБОТИНОМУ ТА СУДЖІ.

- Володимире, де розпочався ваш бойовий шлях, на якому напрямку?

- Я став до лав 132-го окремого розвідувального батальйону ДШВ. Відразу потрапив на Запорізький напрямок: це бої за населені пункти Мала Токмачка, Оріхів, Вербове, Роботине. Там я дістав усі свої поранення, на різних виходах. Працював як снайпер, штурмовик і розвідник.

Після цього мене перенаправили на Сумський напрямок, і я відвідав Суджу.

- Акторство вам чимось допомагало на війні? Чи навпаки заважало?

- Щоби стати розвідником, потрібно мати особливу психологічну підготовку, уяву та фантазію, вміти керувати своїми емоціями. Театр із цього погляду мені дуже допоміг. Я мав позивний Актор.

- Скільки зазнали поранень?

Два ключових епізоди. Мінометний обстріл пошкодив руку, залишивши уламок, після чого я проходив лікування в Запоріжжі. Пізніше осколки гранати вразили живіт, легені й зламали кілька ребер. Але, слава Богу, я залишився з кінцівками. Також отримав багато контузій.

Після того, як осколки ворожого снаряда застрягли у моєму плечі та інших частинах тіла, я провів тиждень у реанімації в Самарі (раніше Новомосковськ) на Дніпровщині, а потім ще приблизно місяць проходив лікування. Після другого поранення у 2024 році, коли мене вразила граната, я відчув, як сильно це мене вразило.

- Які завдання були найнесподіванішими?

Я проходив службу у батальйоні швидкого реагування, і незабаром разом із товаришами мене направили до Курської області. У Суджу я прибув після другого поранення, коли вже відчував емоційне вигоряння і перебував не в найкращій фізичній формі. Моя задача полягала в утриманні близько 60 полонених російських солдатів, яких привозили бійці 95-ї окремої десантно-штурмової бригади.

Тоді довелося протягом місяця спілкуватися з різними представниками ворожих сил: педагогами, "аватарами" та п'яницями. Всі вони мали однакову мотивацію: знищувати українців за гроші.

- Чи затягнулося ваше переведення в запас Збройних Сил України?

- Я приїхав додому інвалідом третьої групи. Дуже довго списувався. Як завжди, загубили документи, довго не приходив наказ.

Вже починають говорити, що наступного року статус інваліда третьої групи можуть не продовжити. Це означає, що можуть знову покликати на службу. Система така, що ти завжди під загрозою. Потрібно або втратити життя, або кінцівку, щоб тебе остаточно списали. Нікому немає діла до твоїх травм чи пережитих труднощів.

Я, як і багато інших, не відчув злагодженої роботи сімейного лікаря і військово-лікарської комісії. Навіть коли приїздиш у ТЦК, тебе можуть відправити "через дорогу" роздрукувати якийсь папірець. І це з тим, що мають ксерокс. "Ні, ми не можемо", - відмежовуються. На жаль, таке ставлення до військових. І не важливо: хто ти та де служив, і які отримав поранення.

ПРО ЩО НОВА ВИСТАВА ЗА П'ЄСОЮ НАТАЛІЇ ТОРЖЕВСЬКОЇ "БУДЬ МУЖИКОМ!"

Чи було вам важко після фронтових подій пристосуватися до життя в Києві?

Протягом двох років служби я жодного разу не відвідав Київ, і за цей час там відбулося безліч змін. Якщо порівнювати з початковим періодом повномасштабної війни, то стало більше несправедливості.

Коли повертаєшся, то розумієш, що ти тут нікому не потрібен.

Коли ти перебував на фронті, люди дякували та говорили: "Ти молодець!" Але в мирному житті доводиться покладатися лише на себе. За службу дають лише маленьку компенсацію — і на цьому все. "Не заважай нам, будь ласка. Мовчи, піди кудись подалі, знайди собі роботу", — на жаль, таке ставлення часто відчувають ветерани.

В перші дні мого повернення до Києва після фронту я відчував неймовірне щастя. Мене тішило, що люди можуть пересуватися на автомобілях і насолоджуватися кавою в кафе. Це дійсно вражає, що навіть під час війни життя не зупиняється, і театри продовжують свою діяльність.

- Які меседжі ви доносите глядачам "Поліандрії" своєю роллю - одного з двох "я" ветерана, який повернувся з фронту до дружини?

Театр для мене є справжньою родиною. Я познайомився з Давидом Петросяном ще в "Даху", і мені дуже близькі ті питання, які він піднімає. Вистава "Поліандрія" спонукає глядачів до того, щоб вони не конфліктували, а шукали спільну мову між собою.

Досі ми не маємо чітких уявлень про те, як підтримати захисників і захисниць, що повернулися з війни. Хоча немає універсального підходу, важливо спільно шукати рішення на це складне питання.

Сергій Кулибишев створив незвичайну п'єсу, в якій після отриманих поранень повертаються не одна, а дві особи. Саме цей прийом виявляє глибокі зміни у сприйнятті реальності захисника. Коли ми на сцені піднімаємо складні та чутливі питання, це об'єднує глядачів і спонукає їх до пошуку відповідей.

У новій постановці Давида Петросяна під назвою "Троянстві" ви виконуєте роль драматурга, який закликає театр порушити питання війни у своїх виставах. Наскільки ваш персонаж відображає ваші власні погляди?

- Мені дуже близька ця роль, хоча я розповідаю не свою історію. Ми не повинні за шароварщиною ховатися від гострих питань. І зі сцени художніми засобами треба говорити правду, зокрема, про лицемірство і пристосуванство.

Ви готуєтеся до третьої прем'єри, поставленої режисером Давидом Петросяном, заснованої на п'єсі Наталії Торжевської "Будь мужиком!". Ця вистава порушує важливу тему квір-особистостей у військовому середовищі. Чи не турбує вас можливість отримати негативні відгуки?

- Виконавцями у виставі є ветерани та чинні військовослужбовці, серед яких і трансгендери. Виставою говоритимемо про цінності, рівність і стереотипи. Якщо на фронті кожен, хто з автоматом, - молодець, то чому в цивільному житті на того, хто вдягнув спідницю, навішують образливі та зневажливі ярлики? Про це зі сцени також варто говорити.

Валентина Самченко, місто Київ.

Зображення Олександра Клименка, представлені актором та Національним академічним драматичним театром імені Івана Франка.