Волонтерський рух: історія репетиторки англійської, яка віддала своє життя для повернення загиблих героїв на батьківщину (Юрій Луканов)

Щоб розшукати тіла загиблих героїв, їй доводилося вступати в контакт із супротивниками, маскуватися під дружину чужого чоловіка та використовувати різноманітні хитрощі. Ірина Баданова поділилася своєю історією переходу від волонтерської діяльності до роботи в Генеральному штабі, а також розповіла про складні завдання, які їй довелося вирішувати, щоб повернути додому полеглих бійців.

Раптовий призов: від концерту до перших пошуків

У середині липня 2014 року Ірина Баданова, викладачка англійської мови, брала участь в організації концерту для поранених військових у госпіталі Дніпра. Раптом захід було перервано начальником медичного відділу: "Усі, хто здатен нести ноші – виходьте!"

У той момент російські війська вперше підступно використали реактивну артилерію з власної території, обстрілюючи українські позиції поблизу Зеленопілля. Внаслідок нападу загинуло 19 військовослужбовців, а ще 93 отримали поранення. Артисти, не зважаючи на сценічний одяг, поспішили на допомогу санітарам.

У цьому хаосі до Ірини підійшла розбита горем жінка на ім'я Олена й благала знайти її чоловіка - Віктора Бойка. На той момент родина ще не знала про його загибель і вірила, що він живий. На момент евакуації Віктор мав вибухово-травматичну ампутацію нижніх кінцівок.

Не маючи жодного попереднього досвіду, Ірина вирішила почати з телефонних дзвінків до лікарень, а згодом і до моргів у Дніпрі, Миколаєві та Одесі. Попри опис "поранений без ніг", знайти Віктора не вдавалося. Коли стало зрозуміло, що його немає серед живих, довелося звернутися до Обласного бюро судово-медичної експертизи. В той день у морзі лікарні Мечникова працював стажер, з яким Ірина обмінялася фотографією Віктора. Він швидко знайшов тіло — виявилося, лікарі встигли пришити кінцівки, через що первісний опис не відповідав дійсності.

Під час цього початкового пошуку Ірину попросили надати свій номер телефону в Військовій прокуратурі, в приймальному відділенні лікарні Мечникова та у волонтерських організаціях. Незабаром її телефон перетворився на гарячу лінію для численних родичів, чиє життя було зруйноване війною.

Безпосереднє спілкування з противником: загадка території поблизу Маринівки.

У цьому розділі: Сергій Шепітько, Кочубей, Аносов, Юрій Макарчук, Олександр Іщук, Роман Козаренко, Олександр Закусило, Олександр Коростинський, Віталій Трофимчук.

На початку серпня 2014 року радник голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації Борис Філатов зібрав групу волонтерів для координації їхніх зусиль. Ірині, разом з іншими активістами, надали приміщення в будівлі на вулиці Старокозацькій (тоді ще Комсомольській). Телефон постійно дзвонив, а обсяг роботи вимагав прийняття рішень, від яких морозило по шкірі, зокрема, йдучи на переговори з сепаратистами.

Коли Ірина намагалася знайти бійця 30-ї бригади Сергія Шепітька, їй довелося зв’язатися з "комендантом" Маринівки Олександром Рибалком. Він поділився інформацією, що став свідком того, як із палаючого вантажного автомобіля "Урал" змогли вийти не лише члени групи капітана Трофимчука, але й Олександр Коростинський. Згодом патруль бойовиків виявив трьох українських військових.

На зображенні знову зображено "Урал".

Сергія Шепітька вбив бойовик із псевдонимом "Двойка". Цю інформацію після свого звільнення з полону озвучив військовий Аносов. Він зазначив, що Шепітько, будучи пораненим у шию, відмовився принизливо благати про милість і збереження життя.

Пораненого воїна Кочубея російські сили переправили до лікарні в Таганрозі, тоді як Аносова захопили в полон. У той період обміни можна було здійснювати досить оперативно, ведучи переговори на рівні командирів, проте Служба безпеки України у будь-якому випадку повинна була узгодити ці процеси.

В Україні Кочубей згадав про жахливий момент: командир БРДМ, на якому військові вирушали до селища Маринівка для створення блокпосту, віддав наказ залишитися з убитими і пообіцяв повернутися з підкріпленням, але так і не з’явився.

Для того щоб виявити рештки загиблих у бою Олександра Закусила та Романа Козаренка, необхідно було чітко зазначити місце, де знаходився спалений "Урал". Ці координати вже були відомі, адже їх надали бійці під командуванням капітана Трофимчука, які змогли вціліти.

Справжнім героєм того зіткнення став Олександр Коростинський. Саме завдяки його вмілому маневру з "Уралом", який він зміг розвернути і проїхати значну відстань у бік Маринівки, вдалося врятувати життя бійців мінометного взводу.

Спільно з волонтерами гуманітарної місії "Чорний тюльпан", під керівництвом Ярослава Жилкіна, було визначено точне місце розташування "Уралу". Волонтери змогли потрапити на окуповану територію, де забрали тіло Сергія Шепітька, а також евакуювали рештки його побратимів -- Юрія Макарчука та Олександра Іщука. Окрім того, група Жилкіна вивезла останки Романа Козаренка та Олександра Закусила, які пізніше були ідентифіковані за ДНК та поховані в Житомирській області. У доставці брав участь їхній командир Віталій Трофимчук.

Помилка в процесі ідентифікації та змішання поховань на Житомирщині.

У цьому розділі: Олександр Коростинський та його дружина Марина, Петро Радкевич, детектив Сергій Нагаль, командир Віталій Трофимчук.

Найбільша трагедія для близьких – це похорон не свого захисника, а чужої людини. Ірина зіткнулася з такою жахливою реальністю, працюючи з групою загиблих воїнів з Житомирщини.

Поряд з Маринівкою український вантажний автомобіль був знищений в результаті мінометного обстрілу. Олександр Коростинський пропав безвісти. Його дружина Марина звернулася за допомогою до Ірини. Окупаційні сили стверджували, що бачили Олександра живим, тоді як мешканці навколишніх районів підтверджували, що поранений молодий чоловік бігав між дворами, намагаючись перев'язати рани розірваною футболкою.

Пізніше українська медична служба, відповідно до угоди, без застосування зброї, забрала тіла загиблих у цьому районі та транспортувала їх до Амвросіївки. Документи Коростинського залишились у автомобілі, а сепаратисти опублікували їхні фотографії в інтернеті.

У Амвросіївці сталася плутанина з лікарськими свідоцтвами: свідоцтво про смерть Олександра Коростинського випадково було приєднано до тіла Петра Радкевича, тоді як документи Петра потрапили до тіла Олександра. Рідні обох військовослужбовців вирушили до Маріуполя для впізнання. Першим прибув брат Петра Радкевича. Йому показали тіло Олександра, яке вже з 8 серпня залишалося на полі бою і зазнало значних пошкоджень. Не ознайомившись із усіма деталями, але побачивши документи свого брата, він підписав протокол впізнання за особистими ознаками та забрав тіло Олександра до селища Кошечки, що на Житомирщині.

Дружина Олександра, Марина, прибула через кілька годин пізніше. Коли їй показали практично неушкоджене тіло Петра Радкевича, вона відразу зателефонувала Ірині: "Це не він!". Від цього моменту розпочалися пошуки Олександра з надією, що він ще живий. Тіло Петра Радкевича поховали на Краснопільському кладовищі в Дніпрі, позначивши його як "Тимчасово невстановленого героя України".

Оскільки загиблі походили з Житомирської області, до розслідування було призначено слідчого з Новоград-Волинського Сергія Нагаля. "Він працював надзвичайно професійно та докладав усіх зусиль для встановлення правди", – зазначила Ірина, оцінюючи його діяльність.

Вивчивши матеріали справи, слідчий Нагаль прийшов до висновку, що в Кошечках поховано військового 30-ї бригади Олександра Коростинського, а не Петра Радкевича. Після отримання всіх необхідних документів від прокурора, Сергій Нагаль організував ексгумацію в Кошечках для збору генетичного матеріалу. Аналіз ДНК підтвердив, що там дійсно знаходиться Олександр, який був похований у своїх берцях та футболці. Крім того, експертиза підтвердила відповідність ДНК матері Петра Радкевича з тілом, яке було поховано в Дніпрі.

Після завершення офіційних процедур відбулося перепоховання. У цій події взяли участь правоохоронці, представники місцевої влади, а також 25-річний командир Віталій Трофимчук разом із бійцями, які вижили в тому бою. Мешканці села Кошечки зібралися, щоб провести Олександра в останню путь, дотримуючись місцевих традицій, принісши хліб і хустку. Коли Олександра везли до рідної Баранівщини, два сусідні села опустилися на коліна, вшановуючи його пам'ять.

До самого порогу свого дому загиблого супроводжував його 25-річний командир Віталій Трофимчук. Коли мати Олександра побачила офіцера, вона, охоплена горем, почала звинувачувати його в смерті сина. У цей момент у всьому селі раптом згасло світло. Вдова Марина зупинила матір, промовивши: "Не варто, це знак з небес", -- і світло знову з'явилося. Командир тяжко переживав цю трагедію, і Ірина тривалий час була його підтримкою, намагаючись пояснити, що це війна, і він не винен. Лише той, хто пережив подібні жахи, може зрозуміти його почуття. Їй здавалося, що він перебуває на межі самогубства.

"Він прагнув налагодити зв'язок з удовою Мариною, але, як і його мати, вона відмовилася від цього. Це дуже сумно. Вони емоційно звалюють провину на ворога, який приніс війну, замість того, щоб звертати увагу на командира," - говорить Ірина.

Справжнього Петра Радкевича перепоховали в його рідному селі після того, як вдалося ідентифікувати його за допомогою ДНК. Дивовижно, але поки в могилі Радкевича знаходилося тіло Коростинського, домашній пес Петра щодня навідувався туди і намагався розкопати землю. Лише коли повернули тіло справжнього господаря, собака нарешті заспокоївся.

"Собаки можуть бути більш чутливими, ніж люди," - підсумовує Ірина Баданова.

Шлях до Запоріжжя та вишукане дякування.

У цьому розділі: Олег Чиж разом із матір'ю Наталею та сестрою Іриною, Олександр Довгаленко, волонтер на ім'я Олександр Черник, його брат Збишек, парафіянин Олександр Петрович, а також бойовик, відомий як "Чех".

Олександр Черник не раз виходив з найбільш складних обставин, пов'язаних з евакуацією та перепохованням. У жовтні 2015 року до Дніпра завітали сім'ї загиблих військових Сергія Шепітька, Олександра Іщука та Юрія Макарчука з метою підписання необхідних документів для проведення перепоховання.

Очікувалося, що медрота транспортує тіла на Житомирщину, проте вони прислали лише один невеликий бус, куди поміщалася тільки одна оцинкована капсула. Три капсули залишилися лежати просто на землі посеред кладовища. Тоді Олександр Черник примчав на своєму великому бусі й за власний рахунок та у свій робочий час відвіз тіла до Новоград-Волинського. Подібна історія була й з Германом Абашиним.

На знімку: Олександр Черник поруч зі своїм фургоном.

Ірина вперше зустріла Черника під час відвідування поліклініки, коли супроводжувала свого чоловіка на прийом. Поки її чоловік був на консультації, Ірина зайнялася роботою. Черник, почувши її розмову, звернувся до неї з проханням допомогти знайти його кума. Вона змогла виявити місце його утримання в полоні, і згодом СБУ організувало обмін. Після цього Олександр Черник неодноразово підтримував Ірину.

Олег Чиж загинув у ніч на 13 серпня 2014 року неподалік Степанівки, що в Донеччині, коли вантажівка під керуванням Олександра Довгаленка підірвалася на фугасі. У той момент Олег кинувся в бік дачного селища Тарани. О четвертій ранку він отримав дзвінок від матері, під час якого повідомив, що дуже зайнятий, і вимкнув телефон. Після цього зв'язок з ним обірвався. За однією з версій, його виявив патруль і відкрив вогонь, за іншою - він помер від втрати крові.

Російський бойець на ім'я "Чех" надав координати місця поховання місії "Чорний тюльпан". Тіло Олега було закопане, проте на ньому залишилася помітна родимка. Разом із тілом сепаратисти також передали його документи.

Улітку 2015 року в Новограді-Волинському сестра Олега подарувала Ірині рушник, на якому був вишитий традиційний український орнамент, створений її бабусею. Крім того, Ірина зберігає дві бісером вишиті ікони святої Ірини: одну від Ксенії Амельчакової, дружини загиблого Юрія Амельчакова, а іншу — від матері Валерія Янчука. Обидва святі образи дивом вціліли під час атаки шахедів, коли квартира Ірини отримала серйозні ушкодження.

На фото: вишиті ікони св.Ірини і рушник, який вишила бабуся Олега Чижа

Коли тіло Олега доставили до моргу Запоріжжя, щоб знайти його за номером, довелося повністю відкривати двері рефрижератора та перебирати мішки. Супроводжуючий офіцер відмовився туди заходити. Тоді католицький священник брат Збишек та парафіянин собору св. Йосипа в Дніпрі Олександр Петрович самі зайшли вглиб рефрижератора, обережно переклали тіла, відшукали Олега й перенесли в труну. Брат Збишек біля приміщення СБУ так духовно підтримав матір Олега, поки Ірина із сестрою оформлювали документи, що згорьована жінка вперше за довгі місяці посміхнулася. Героя з повагою доставили у Новоград-Волинський і поховали на батьківщині.

Функція "посередниці" та розкриття злочинних справ донецького садиста.

У цьому розділі представлено: Павло Плацинський, Олександр Бердес та Василь Демчук.

У лютому 2015 року до волонтерки звернулася Наталя - цивільна дружина зниклого старшого сержанта 30-ї ОМБр Павла Плацинського. У соціальній мережі їй написав чоловік, який назвався "омбудсменом ДНР". Наталя була виснажена, тому просила Ірину поговорити замість неї.

Ірина взяла ініціативу на себе: Наталя відправила повідомлення, що далі говоритиме з іншого номера, а Ірина зателефонувала бойовику, представившись законною дружиною Павла.

Співрозмовник надіслав страшні фото і відео: на них Плацинський був іще живий у полоні, а його закатовані побратими Олександр Бердес і Василь Демчук - уже мертві із слідами катувань. "Омбудсмен" заявив, що не знає, де зараз тіло Павла, і цинічно запропонував жінці особисто приїхати в донецьку лікарню імені Калініна шукати його серед трупів.

Невдовзі стало відомо, що це був фальшивий чиновник - садист, який самопроголосився в ролі, і отримав доступ до даних про бойовиків. Він шукав контакти дітей та дружин загиблих солдатів у соціальних мережах і надсилав їм жахливі фотографії розчленованих тіл з підписами: "Твій батько - каратель, ми його ліквідували".

Насправді екіпаж потрапив у засідку біля Логвинового під Бахмутом. Полонених перевезли до Донецька, де після тортур хлопців розстріляли. Їхні тіла пізніше були евакуйовані підрозділом Міноборони України "Евакуація 200".

Три поховання одного екіпажу.

(У цьому розділі: капітан Артем Абрамович, Ярослав Антонюк, Петро Барбух, слідчий Сергій Іванисько, Володимир Печененко)

"Історія танкового командира старшого лейтенанта Артема Абрамовича глибоко торкається моєї душі. Його мати пережила втрату сина тричі. Артем мав всього 24 роки і одружився всього за пів року до своєї загибелі," – ділиться спогадами Ірина.

На знімку зображені загиблі герої: Олег Чиж, Артем Абрамович та Олександр Коростинський. Світлина взята з архіву Ірини Баданової.

Екіпаж був визнаний зниклим безвісти після запеклого бою, що відбувся 12 серпня 2014 року поблизу села Никифорове (між Зрубним і Розсипним). Танк Т-64, яким командував Абрамович, разом із механіком Ярославом Антонюком та навідником Петром Барбухом, виконував завдання з прикриття відступу бійців 30-ї бригади. Абрамович вступив у нерівний бій, протистоячи кільком машинам ворожого батальйону "Оплот". Він маневрував і вів вогонь до останнього, поки пряме влучання не призвело до детонації боєкомплекту. Внаслідок цього танк втратив свою башту.

На зображенні: танк Артема Абрамовича. Діяльність волонтерів "Чорного тюльпану".

Ірина підтримувала контакт з родиною Артема з тих пір, як він зник. До розслідування залучився журналіст Руслан Смещук, який зміг дістатися до місця, де відбувся бій. Волонтери, очолювані Ярославом Жилкіним, транспортували залишки тіл до Запорізького бюро судово-медичної експертизи.

Після проведення першої експертизи ДНК, залишки були визначені як рештки Артема і були поховані в Житомирі на Смолянському кладовищі. Крім того, у селі Жеребилівка були ідентифіковані та поховані останки навідника Петра Барбуха.

На зображенні: прощання з Артемом Абрамовичем. Село схилилося в молитві, зустрічаючи його на колінах.

Однак мама Артема, Світлана Абрамович, уважно вивчала результати експертизи і виявила невідповідності: аналіз, що порівнює перший та другий мішки, які передали родині, не був проведений. Вона настійно вимагала провести ексгумацію.

Під час першої ексгумації та розтину в Житомирі, на якій були присутні офіцери місії "Евакуація 200" Юрій Іващенко та Володимир Біленко, стало відомо, що другий мішок, що знаходився в Запоріжжі, навіть не був відкритий. Усередині нього знайшли залишки рослинності, невикористані патрони, рамку від пістолета ТТ Артема, його паспорт, пам'ятку воїна АТО та відкривачку. У першому мішку, натомість, виявили фрагменти кісток усіх трьох танкістів.

Завдяки наполегливій праці слідчого Сергія Іваниська та підтримці начальника ГУМВС Житомирської області Володимира Печененка були проведені всебічні експертизи. Частини тіла Ярослава Антонюка були віддані родичам для поховання в селі Чижівка, а матері Артема передали впізнані залишки сина для повторного поховання.

Невдовзі відбулася ексгумація тіла Петра Барбуха в Жеребилівці, що вимагало від Ірини переконати голову ОТГ про необхідність демонтажу пам'ятника. У процесі розкопок виявили також залишки усіх трьох танкістів. Матері Артема довелося втретє відкривати могилу сина, аби покласти в маленьку труну останні знайдені рештки. Після цього всі останки Петра Барбуха були урочисто перепоховані в Жеребилівці, тоді як родина Ярослава Антонюка завершила поховання його решток у Чижівці. Це стало безпрецедентним випадком.

У середині 2015 року, усвідомивши колосальний досвід та самовідданість Ірини Баданової, їй запропонували офіційну посаду у Відділі пошуку і визволення полонених Генерального штабу ЗСУ. Вона погодилася, продовживши повертати українських синів додому вже на професійному рівні.