Я здатен! Я веслуватиму!

Активний відпочинок для сімей військовослужбовців очима дружини ветерана

Сьогодні військові ретриті вже не є чимось незвичайним, проте програми для відпочинку всією родиною разом із дітьми все ще залишаються рідкістю. Саме тому можливість провести три дні в атмосфері активного відпочинку стала несподіваним подарунком для сім'ї кореспондентки Укрінформу.

Як наважитися на авантюру, коли чоловік, учасник бойових дій, зазвичай відмовляється від подібних заходів, і чому спонсорські проєкти для ветеранських сімей мають критично важливе значення, - ділимося досвідом з перших вуст.

На десяти людях двадцять рук та дев'ятнадцять ніг.

Ми перебуваємо на десятимісному катамарані, мандруючи Дністром у Львівській області, вирушаючи до місця, де проведемо три дні у форматі ретриту для сімей ветеранів та військовослужбовців. У нас десять людей, отже, 20 рук і 19 ніг, з яких дві, на жаль, не функціонують: Михайло сидить спереду на плавзасобі в колісному кріслі, а на кормі, поруч з інструктором, знаходиться Енвер з протезом замість ноги. Я переживаю за Михайла — це мій перший досвід на катамарані з людиною в колісному кріслі (хоча його надійно закріплено, а сам ветеран почувається комфортно під нашим керівництвом, як новачків у веслуванні). Тим часом Енвер на кормі хвилюється за свій дорогий протез, адже його не можна намочити.

Мій чоловік, який брав участь у бойових діях, і наші двоє синів випадково потрапили до цієї чудової компанії. Я натрапила на пост Тараса Білошицького в соціальних мережах, де він анонсував триденний ретрит, спрямований на сім'ї військовослужбовців та учасників бойових дій. Слово "сімейний" одразу привернуло мою увагу, адже ретрити для військових організовують доволі часто, але можливість взяти участь разом із родинами - це справжня рідкість. Я швидко зрозуміла, що організатори знайшли спонсорське фінансування, щоб ветерани та військові могли провести незабутній час разом із близькими. "Яка ж це буде хвиля позитиву!" - подумала я, і відразу зателефонувала, але раптом зупинилася. Треба ж спочатку обговорити це з чоловіком. Адже до цього часу мені не вдавалося переконати його взяти участь у жодному подібному заході. Він мобілізувався у 2022 році та став добровольцем у 110 бригаді, яка була сформована з таких же добровольців і протягом двох років захищала Авдіївку. Наприклад, у його підрозділі служив колишній міліціонер на пенсії та колишній бандит, який проживав десятки років у Чехії, а 24 лютого повернувся в Україну, щоб, як він жартував, "захищати тещу".

Мій чоловік отримав своє осколкове поранення в ноги та тіло досить швидко (не буду вдаватися в деталі підготовки мобілізованих на початку 2022 року), тож тепер він вважає, що оскільки не зміг повоювати "по-справжньому" і не підбив жодного російського танка, немає сенсу "монетизувати" свій досвід участі у війні на ретритах. Нехай відновлюються ті, хто отримав важчі травми та потребує протезів. А він, за словами, має дві ноги, хоча одна з них тепер функціонує разом із "третьою" — тростиною. Він живий, і за це щиро вдячний Богу.

- Сашку, поїдеш із хлопцями на ретрит для ветеранів? Три дні, біля Стрия - сплавитеся разом по Дністру, ще обіцяють "інклюзивні" велосипеди і навіть (не розумію як) печери, - питаю перед тим як телефонувати Тарасу для реєстрації.

Дружини чоловіків після поранень, які є чи бували на моєму місці, знають, що після таких питань одразу ніколи не варто очікувати звичайного ствердного "Так". Переважно йде ствердне "Ні", а далі ще кілька уточнювальних питань: хто, що, навіщо й до чого тут я. Тоді може бути остаточне "Ні", або ще кілька питань, або монолог, або навіть дискусія - ну і залежно від ваших аргументів та переконань (ні, ти не змарнуєш спонсорські гроші й чиєсь місце, бо ти цього також заслуговуєш, навіть якщо й не підбив під Авдіївкою російський танк), ви отримуєте зрештою "Ну добре, дзвони".

Пан Тарас вразив мене своєю обачністю під час спілкування. Він не став розпитувати про деталі мого поранення чи ступінь інвалідності; його цілком влаштувало те, що я є "ветераном" і хочу взяти участь у заході. Єдине, що він зробив, це з урахуванням свого минулого досвіду, попросив повідомити його, якщо наша поїздка не відбудеться, щоб хтось міг замінити нас. Я був здивований вдруге, коли він передзвонив і сказав, що спонсори погодилися на мою участь у ретриті. "Ми б хотіли, щоб ви приїхали разом із родиною", – додав він.

Від конфлікту найбільше терплять сімейні узи.

Уже на збірці перед посадкою на катамаран серед решти півсотні людей Тарас розказує сенс своєї задумки:

Це справді наш перший ретрит, присвячений сім'ям ветеранів та військовослужбовців, який ми змогли організувати. Ідея виникла в мене давно, але не всі спонсори були готові її підтримати, і тільки зараз, знайшовши підтримку та розуміння в одній шведській благодійній організації, ми змогли реалізувати цю ініціативу. Я вважаю, що саме сім'я є найбільш вразливим інститутом у нашій державі під час війни. І вона продовжує страждати, адже сотні тисяч українських родин все ще чекають на своїх близьких, які залишилися на фронті. Коли ми проводимо реабілітаційні заходи для ветеранів, а їхні сім'ї залишаються вдома, не переживаючи ці моменти разом, результат не може бути належним. Це ті родини, які чекали їх два, три чи навіть чотири роки, і тепер їм знову доводиться чекати? Я вважаю це несправедливим, тому ми зібрали тут саме сім'ї, — ділиться він.

Організатор екотуру ділиться своїм баченням активного відпочинку, запевняючи, що ніхто не буде просто сидіти в кемпі. Нас очікують захоплюючі пригоди, енергійні заходи та контрольовані випробування. Під час розповіді пана Тараса його очі світяться від ентузіазму, коли він описує, як на перший день нам потрібно буде подолати 18 км на катамаранах, а на другий день — ще 10 км на велосипедах, з подальшими вилазками в печери. І на завершення, в останній день, нас чекає ще 18 км на воді, але вже на малих плавзасобах, таких як SUP-дошки, каяки або байдарки. Він так яскраво і захопливо розповідає, що віриш: навіть людям з особливими потребами, які отримали їх внаслідок війни, буде під силу подолати ці кілометри на воді, на землі та під землею. Ніхто не думає про те, що не зможе. А якщо хтось із чоловіків і задумається про це, то поглянувши на свою дружину чи дітей, відкине ці сумніви та візьметься за ці непрості кроки. Чи потрібно нагадувати, як важливо для чоловіка продемонструвати своїм близьким — і, що не менш важливо, самому собі — цей принцип "Я можу!"? Особливо, якщо мова йде про чоловіка, який стикається з труднощами у русі після поранення на війні? Ось саме так!

Отже, ми виявляємося на катамарані в приємному товаристві ветеранів разом з їхніми родинами, сплавляючись по течії Дністра.

ЩО СПІЛЬНОГО У ВОДОРОСТЕЙ, ДРОНА І РУСАЛОК

Дністер цьогоріч, як відомо, б'є історичні рекорди через маловоддя. На початку літа ми всі читали новини, як обмежують водопостачання у містах, які черпають воду з нього через обміління. Тепер бачимо це обміління самі - за рівнем води на берегах. Та й власне потерпаємо від нього: у кількох місцях, як і попереджав Тарас ще на березі, доводиться злізати з плавзасобу та перетягувати його по каміннях. Не злізають хіба наші Михайло й Енвер. Також на річці багато водоростей - через низький рівень води та спеку вони просто жирують. Коли надувний катамаран ковзає по них, з'являється скрипучий звук. Хочу пожартувати, що це русалки співають, але хтось із ветеранів встигає з реплікою про цей звук раніше за мене:

- ...#.., таке враження, що зараз по нас дрон ...#..!

Я усвідомлюю, що коли звучать дрони, русалки замовкають. Тож, можливо, варто уникати метафор. Кожен має свої власні. Отже, просто веслуємо вперед.

Одним оком спостерігаю за чоловіком: напередодні його спина несподівано "прострілила". Це трапляється, якщо чотири роки навантажувати одну ногу, а інша, після численних операцій, виявилася на кілька сантиметрів коротшою. Зазвичай такі неприємності минають за кілька днів, але ще жодного разу він не лікував цю проблему, гребучи понад десяток кілометрів. А ось зараз, він гребе, важко дихаючи і час від часу стискаючи зуби від болю, коли спина "прострілює". Я намагаюся ввести зміни, ненав'язливо пропонуючи помінятися місцями, щоб дати відпочити його робочій руці, але він категорично відмовляється. Ну що ж, продовжуємо гребти далі.

Цікаво, як із кожним кілометром ми, знайомі незнайомці, стаємо ближчими. Хтось ділиться історіями з життя, хтось вмикає згенеровану з допомогою ШІ пісню на власні вірші, а хтось від неї мовчки кривиться, діти переважно відлинюють від греблі й безсовісно почувають себе пасажирами. Ближче до кінця маршруту заводимо інструкторові пісню на мотив "а ще довго, а скільки ще?" та жартуємо про те, хто скільки з'їсть порцій обіду на березі. Єдине, про що не говоримо під час цих кількох годин, - це про війну. Та й що про неї говорити? У цій компанії всі все про неї знають - у кожного свій досвід.

ТРИ ТОПДОСЯГНЕННЯ В ЖИТТІ: 40 УБИТИХ МОСКАЛІВ, ГІМАЛАЇ ТА ВЕТЕРАНИ НА КАЗБЕКУ

В другій половині дня ми всі виходимо на воду - кожен самостійно. Ветерани намагаються освоїти каяки та SUP-дошки. Дехто вирушає на риболовлю, а інші просто насолоджуються відпочинком у наметі. Це чудова можливість ближче познайомитися один з одним. Наші учасники з різних куточків України: Львівщина, Київщина, Житомирщина, Закарпаття, Волинь. Серед нас є подружжя, батьки з дітьми, сім’ї з підлітками та малюками. Деякі ветерани мають протези, у когось відсутня рука, а деякі пережили тяжкі поранення чи опіки. Під час бесід біля наметів ветерани обмінюються досвідом користування протезами, діляться контактами реабілітаційних центрів. Ті, хто вже пройшов цей шлях, радять новачкам знайти спеціаліста та скористатися супроводом для ветеранів.

На вечері пан Тарас запитує, чи плануємо зібратися біля ватри. Більшість реагує з певною обережністю на цю пропозицію, мовляв, от і починається: психологічний аналіз, саморефлексія... Тим часом Тарас тихо розводить вогонь і просто зазначає, що ось там палає вогонь, хто бажає, може взяти стільці і підійти. Ніхто не змушує нікого до нічого.

Мені хочеться посидіти біля вогню. Беру кріселко та й вмощуюся. Біля мене бігає чийсь балакучий малий, який розпитує про все на світі й зокрема про те, чому полум'я у ватрі різних кольорів - починаю лекцію про температури горіння, він перестає бігати, тягне стільчик, сідає поруч і уважно слухає. Дитяча безпосередність додає позитивних емоцій до цього дня.

Трохи згодом до кількох людей приєднується пан Тарас, підсідає хтось із ветеранів. Говоримо про реабілітаційні програми, про суспільні процеси, трохи про минуле, трохи про майбутнє. Продовжуємо знайомитися. Серед нас є потужні люди - ті, про кого пишуть у пресі та знімають сюжети. Наприклад, пан Віталій, який свого часу започаткував в Україні горотерапію ветеранів. Перелічуючи власні здобутки, він називає свої три топдосягнення за життя: знищив майже сорок москалів, пройшов 1500 км Гімалаями та зводив на Казбек ветеранів на протезах.

- Це справжній хіт, - тихо говорить мені син.

- Занотуй його прізвище, а потім пошукай його в Інтернеті, впевнена, це тебе зацікавить, - кажу.

Ми ж після ватри обговорюємо завтрашні плани.

– Яке твоє рішення? Чи вирушиш ти на велосипеді разом з усіма? – знову запитую чоловіка.

- Мабуть, - промовляє, - у будь-якому випадку, я спробую. Якщо не вийде поїхати, повернуся назад на базу.

СОЦІАЛЬНИЙ ІНТУЇТ, ВЕЛОСИПЕД І ПЕЩЕРА

Ранок розпочинається після сніданку. Нам потрібно доїхати до українського Лувру - палацу Жевуських-Лянцкоронських, відстань невелика, всього 10 км на велосипеді. Проте для деяких це може стати справжнім випробуванням. Обираємо велосипеди, одягаємо шоломи та вирушаємо в путь. Звертаю увагу, що кілька хлопців на протезах впевнено сідають на свої двоколісні, хоча більшість все ж вирушає до палацу на бусі.

Крутимо педалі. Уперше після поранення бачу свого чоловіка на велосипеді. Навряд чи він би на ньому катався без усієї цієї компашки - стадний інстинкт усе ж крута штука. Відмикає мізки в потрібний момент і додає віри в себе.

Проте, після третього повороту чоловік промовляє:

- Таню, здається, я вирішив повернутися. У нозі щось тріснуло, і якщо ще потисну педалі, то ввечері не зможу на неї стати. Тоді вже завтра не вийде сплавитися. Тож продовжуйте без мене, я повернуся і під'їду на машині.

Не заперечую. Розумію, що просто ефект від дії стадного інстинкту для чоловіка завершився за цим поворотом.

Ну а невдовзі вмикається мій, рівно в ту мить, коли ми доїжджаємо до точки і я на емоціях погоджуюся полізти за своїми підлітками в гіпсову печеру з дивною назвою Мамонтова-Когутя. Вона відкрита порівняно недавно - у 2012, а названа так дивно через те, що під час досліджень тут виявили мамонтові кістки та бивні. Печера ця - це вузькі проходи між брилами, десь треба лізти боком, десь повзти, знімаючи шолом, усередині є кілька залів, де можна потренувати в собі "людину-павука". Мої хлопці заходять у печеру серед перших. Із ними - ветеран на протезі. Мене це вражає, бо чоловік кремезний, але вузькі щілини, куди треба протискати тіло, не спиняють його, він, на диво, вільно й упевнено почуває себе перед цим викликом. На відміну від мене, бо я тут - як апостол Петро: тричі відрікаюся і щоразу намагаюся повернутися. Власне, зібратися й пройти з печери на вихід через стрьомний лаз, де треба прокрутитися боком між камінням, щоб вилізти, мене мотивує саме ветеран: переді мною він пробує здолати цей маршрут, проте не влазить габаритами, вертається тим же шляхом. Але я, натхнена ним, збираю волю в кулак і таки пролажу в дірку - приблизно в таку від баби в моєму дитинстві тікали кури й когути до сусіда. На виході - це ендорфіни і те саме "Я можу!", але його кажу собі я, яка має цілі руки й ноги, натхнена саме людиною на протезі. Отакі вони, ретрити для ветеранів!

Я впевнений, що мій тато – справжній супергерой!

Після обіду ми готуємося до завтрашньої водної пригоди. Інструктори обіцяють захоплюючі ділянки, де можна відпочити на камінні, а також два невеличкі пороги з бурхливою водою. Мої сини вирішили спробувати свої сили на SUP-дошках, тоді як я пропоную синхронну греблю в чотиримісній байдарці, але ця ідея їм здається нецікавою.

- То нехай їх не турбуємо, хай собі катаються на "САПах". Ми самі погребемо, а вони просто залишаться неподалік.

- А ти не хочеш навчитися на "САПі"? - питають хлопці чоловіка.

Вирішуємо, що навчити батька стояти на хиткій дошці на воді конче необхідно - треба використати нагоду. Інструктори видають нам дошку, надуваємо. Хлопці по черзі показують батькові, що і як робити, він пробує спочатку на колінах, потім намагається стати - є нюанси не лише з балансом, а й із хворою ногою. Але він пропливає свої кілька десятків метрів, а може, і сотню, кілька разів таки впавши у воду. Ми дивимося на це з берега, я фотографую.

- Він смішний, - говорить молодший син. - Ну як там можна було впасти?!

- Можливо, тобі це здасться дивним, але коли ти намагався вперше ходити 13 років тому, ти виглядав досить кумедно. Особливо в ті моменти, коли падав, - зазначаю з навчальним акцентом.

- Я ж знаю, що тато супер! Коли я тільки починав, теж не раз падав, - відповідає син, виходячи з ситуації.

ВОДНІ АВАРІЇ ТА ВІДЧУТТЯ СТАДА

Отже, нарешті настав момент Х наступного дня, коли ми знову вирушимо в подорож на 15 км, що включає два пороги, мілководдя та бажано невелику компанію на зручних катамаранах. Ми сідаємо в байдарку, а сини стають на свої SUP-дошки. Перший поріг долаємо успішно та емоційно, вигукуючи те, що іноді виходить за межі пристойності, хоча їх все ж не чути через гуркіт води.

А на другому молодший син потрапляє у водну ДТП: не розраховує швидкість та вдаряється в сусідній плавзасіб. Сльози. Розбиті коліна. Трохи паніки. Підбираємо підбитого бійця на свою байдарку, чіпляємо його дошку ззаду - гребемо далі. Сімейна евакуація спрацьовує: на наступній зупинці, коли берег дає змогу вийти з плавзасобу, злити воду, трохи попити води та перекусити, син повертається на свій SUP. Маленька пригода дає відчуття зграї, яка в критичний момент врятувала свого, - ще одне зі спектра сімейних почуттів, які можна прокачати на таких ретритах.

У завершальній частині нашої подорожі ми опинилися серед мальовничої річки, оточеної чудовими рослинами. Я мав можливість зробити безліч фотографій, адже ми могли підпливати близько та зупинятися в будь-якому місці. Байдарка швидко ковзала по воді, а від цього руху виникало справжнє задоволення. Особливо радувало спостерігати, як бабки осідають на латаття, а риба стрибає у воді. Коли ми дісталися до фінішу, могли з упевненістю сказати, що втомлені, але щасливі. Щиро дякуємо організаторам за цей чудовий досвід!

В цілому, наш приклад яскраво демонструє, чому такі ініціативи є важливими та заслуговують на підтримку. Тарас Білошицький разом зі шведськими донорами не лише організували три дні активного сімейного відпочинку, але й подарували нам, а також ще півсотні учасників, можливість знову відчути віру у власні сили, вийти з кола повсякденних тривог і насолодитися відчуттям перемоги над своїми обмеженнями.

Такі ретрити - це коли чоловік, який роками переконував себе, що його поранення "недостатньо важке" для реабілітації, іде на проєкт, бере до рук весло і балансує на хиткій дошці. Коли діти бачать батька не вдома на дивані, а у вирі справжньої пригоди, де він долає свій біль і ще й допомагає їм здолати їхній. Коли ми знову стаємо не просто людьми, які живуть під одним дахом у тривозі, а єдиною зграєю, здатною підхопити й захистити свого в критичний момент.

Війна завдає глибоких ударів по українським родинам, які є основою нашого суспільства. Вона забирає в нас відчуття легкості, занурює в безкінечний побутовий стрес та невпевненість щодо майбутнього, розмиває щоденне щастя від спільного життя. Проте ці виклики відновлюють нашу віру в те, що ми не просто разом, а й здатні не лише виживати, а й насолоджуватися життям! Сказати собі "Я можу!" - і... продовжувати йти вперед.

Тетяна Когутич з Ужгорода до Розвадів.

Зображення авторки та матеріали, надані туристичним клубом "Манівці".