Неймовірна романтична сага Валентини та Упула - Історії з життя.

Українка познайомилася з пораненим військовим зі Шрі-Ланки у госпіталі, а тепер вони разом живуть у селі.

75-річна лікарка Валентина Бондарчук та 55-річний ветеран російсько-української війни Даріджу Біянвіледж Упул вже близько трьох років разом. В даний час вона навчає його українській мові, а він радує її незвичайними стравами.

Пані Валентина походить із села Бараші, розташованого в Житомирській області. Після закінчення медичного училища вона отримала направлення і вирушила працювати фельдшеркою в Будо-Бобрицю, що знаходиться в Звягельському районі. Відтоді її доля нерозривно пов'язана з цим населеним пунктом. Нещодавно сюди також переїхав іноземець на ім'я Упул.

Вони зустрілися в останні дні листопада 2023 року в Житомирі. Тоді пані Валентина, депутат місцевої громади, разом із своїми колегами завітала до госпіталю, щоб доставити гуманітарну допомогу.

"Там було багато поранених. Ми доставили військову форму, взуття, теплі в'язані шкарпетки, нижню білизну та продукти харчування. Упул саме проходив реабілітацію після отримання першого поранення в ногу, яке він зазнав на фронті, -- розповідає пані Валентина. -- У серпні 2023 року він став частиною українського війська як іноземний доброволець і брав участь у бойових діях на Донеччині. Перед приїздом в Україну Упул мав значний військовий досвід: у 18 років він вступив до спецпідрозділів армії Шрі-Ланки, потім пішов у відставку і продовжив службу в американських військах. Він працював і служив у різних країнах, зокрема в Західній Африці та Афганістані."

Їхня перша зустріч у палаті була короткою. Упул майже не знав української, тож вони лише перекинулися кількома словами англійською -- "Як справи?", "Як здоров'я?".

"Його усмішка мене одразу підкорила. Він попросив номер телефону, -- згадує жінка. -- Ми багато переписувалися через онлайн-перекладач. Після госпіталю Упул поїхав на реабілітацію в Костянтинівку. І раптом пише: "Я на вокзалі в Краматорську, сідаю на поїзд і їду до тебе". Оце так сюрприз, думаю! Дістався до Києва, а звідти до Житомира -- там я вже його зустріла, і ми разом поїхали в село. Це було 1 січня 2024 року. Тоді він пробув у мене дев'ять днів у відпустці".

Пані Валентина зізнається, що спочатку відчувала значний трепет, адже не знала, як рідні та сусіди сприймуть її гостя. "У мене троє біологічних синів і один прийомний, а також шестеро онуків. І в нашому селі люди завжди готові до обговорень," - говорить вона з усмішкою. "Але що я могла вдіяти, коли він уже стояв на вокзалі з квитком і сумкою? Я презентувала його родині на Різдво, і всі одразу його полюбили."

Після знайомства з родиною Валентини, спецпризначенець знову повернувся на фронт. Проте, як виявилося, він ще не встиг повністю оговтатися після свого першого поранення.

Під час бойових дій у Сумській області, окрім отриманих травм, він також обморозив свої руки, ноги та навіть обличчя. Це дуже складно піддається лікуванню. Тому його знову відправили на реабілітацію, -- розповідає співрозмовниця. -- Він прожив зі мною два місяці, а потім повернувся до військової служби. Цього разу вже не в іноземному легіоні, а перевівся до 66-ї бригади імені князя Мстислава Хороброго, і вирушив на Схід. За те, що зміг врятувати своїх побратимів з оточення під час виконання бойового завдання, його нагородили "Лицарським хрестом". Проте у вересні 2024 року він знову отримав важкі поранення, які торкнулися його правого ока, лівого вуха та легенів. Лікування проходив у Дніпрі та Києві, а також проходив тривалу реабілітацію в Донеччині та Харківській області. Врешті-решт, за станом здоров'я, його звільнили зі служби. Наразі він має другу групу інвалідності.

Зараз іноземець звикає до українського життя. "Його дуже полюбили діти. Ганяє з онуками футбол, грає у волейбол, вчить їх боксу -- показує різні прийоми. Коли вони граються, приходять і сусідські діти. Бо ж їм ого як цікаво, -- зауважує пані Валентина. -- Як Упул їде ровером по селу, то до всіх вітається "Доб­рий день", ще й руку місцевим тисне. Словом, став тут своїм".

У жінки є приблизно десять соток городу. Її чоловік уже навчився їздити на тракторі, активно допомагає в посадці картоплі та обробці посівів. Він не уникає важкої праці, хоча рани ще даються взнаки. "Ми працюємо разом," – запевняє вона. – "У нас багато овочів, адже він їх обожнює. Салат з капусти міг би їсти щодня, а ще захоплюється огірками, помідорами, перцем і кабачками. Також він полюбив традиційні українські страви – борщ, вареники з капустою, сиром та м’ясом. Спочатку його дивували домашні закрутки, і він запевняв, що не буде їх їсти, але тепер вони стали йому до смаку. Сам він готує млинці з м’ясом, шаурму, а також замішує коржики на воді, які смажить на сковороді – виходять надзвичайно смачні!"

На вихідних вони разом займаються домашніми справами, дивляться телевізійні програми, "переглядають" інтернет та просто спілкуються. Упул вивчає українську мову і вже непогано її розуміє. "Найважливішу фразу він запам'ятав найкраще: 'Я тебе люблю', – розповідає пані Валентина. – Коли виникають складнощі, ми звертаємося до перекладача. Моя онучка, яка навчається в школі, також допомагає йому з вивченням української. Вона чудово знає англійську, тож легко пояснює всі нюанси".

Шріланкійський молодик ласкаво називає свою кохану Валею, а вона у відповідь зве його Упульчиком. "Першим, що привернуло мою увагу у Валі, стали її добрі очі. Я відчув тепло її серця та зрозумів, яка вона чудова і щира особистість, -- ділиться Упул. -- Ми вже майже три роки живемо в гармонії. Найбільше мрію про швидке настання миру. Тоді наше життя стане ще кращим".

Пані Валентина й далі працює медсестрою, обслуговує чотири села. Також залишається депутаткою громади. Цього року Упул отримав посвідку на проживання в Україні. "Як піду на заслужений відпочинок, то зачинимо хату й подамося у мандри", -- ділиться планами жінка.